На щастя, я дуже малу частину свідомості прожив в СРСР, проте з розповідей і з того що читав (зокрема «Наша маленька ПНР») чи дивився то красти в держави було своєрідним протестом перед диктатурою. Диктатура обкрадає тебе, ти обкрадаєш державу.
Союз розвалився, але лише номінально. Тих хто були при владі колись — переобрли, а ті хто прийшли нові, продовжували і далі красти. Чи то зі звички насолити режиму, котрого вже немає, чи просто зрозуміли, що режим робив те саме.
Фактично мало що змінилося, навіть зараз. Люди платять 3-4 гривні в дизелі Львів-Ходорів, замість 8-10, бо так звикли. Провідники, кого знають, не питають за білети. Ми і далі намагаємося боротися проти системи, замість того щоб усвідомити, що ми тепер можемо самі сформувати цю систему.
«А що я зможу? Я вже старий», «Я нічого не зроблю! Там всі крадії!» І далі сперечаються з провідниками, їздячи на перелатаних лавках вагонів 70-х років.
Мені розповідали історію про директора фірми, що торгує сантехнікою. Він побачив що його кран в ванні пропускає і капає, а лічильник не рахує. І замість того, щоб поміняти кран, він підставляв тазіки, щоб набирати безкоштовну воду. В той же час його фірма успішно по відкатах працювала з водоканалом.
До поки не усвідомимо, що влада це і є ми, а не міфічна система, котра має нас забезпечувати, котру треба боятися і обкрадати, тягати тазіки з водою і їздити за пів дурно в електричках, доти нічого не поміняється. Доти буде підтримка «господарників», знизання плечима і зітхання «мы же хотели как лучше».
Сумно то все… Боже дай розуму і розуміння та бережи наше військо.