Чи читали ви чеховську «Даму з собачкою»? Якщо ні, то раджу, як і інші твори Антона Павловича. А зараз у вас буде нагода почитати нековську «Даму з собачкою».
— Я перепрошую, у вас є сигарета? — запитала сорокалітня худа білявка з алкогольною втомою на лиці та песиком на повідку. І одразу ж, не дочекавшись відповіді, продовжила — А машина чи хоча б велосипед?
— Велосипед є, але не тут — відповів я.
— А на ньому можна кудись доїхати?
— А куди вам треба?
— Кудись. А ви не знаєте якогось номера таксі, бо в мене всі чотиризначні і всі зайняті.
Але їй не потрібно було ніякого таксі. Дама просто виглядала як звичайна мешканка сусіднього будинку, що вийшла прогуляти собаку і їй треба було з кимось поговорити, тому не дочекавшись відповіді вона знову продовжила.
— А куди ви йдете?
— Вперед.
— А далеко?
— До Податкової.
Відповідь до Податкової о пів другої ночі її ні скільки не здивувала.
— А ви подорожуєте пішки, бо вам просто подобається ходити, чи вам просто подобається ходити?
— Просто подобається ходити.
— Тоді я піду з вами, якщо ви йтимите прямо. Тримайте повідок, це — Акіта, він в нас японець. Лише по японськи розуміє. Акіта, рядом!
Я взяв повідок. Акіта мале, чорне, клаповухе щеня, котре бігає з боку в бік і нюхає чи не кожен листок.
— Я взагалі то не люблю собак — продовжила білява дама в джинсах та спортивній куртці — але в дитини було День народження ми підвипили, я пообіцяла і мусіла купити. А дитина ж побавиться трохи, а далі з собаками мають доглядати батьки. В мене така ситуація в житті склалася, що тут шість годин різниці, телефон розрядився, таксі не можу виклати. Я не знаю що ви передивали і скільки вам років, але я пережила багато. Давайте перейдем дорогу і підемо парком.
Я мовчки переходжу дорогу, тримаючи на повідку Акіту, хоча наскільки розумію, господарка апелює до нього як він, не хочу перепитувати чого ж він не Акіт.
— Хто ви за освітою?
— Фізик.
— Дуже цікава професія, котра пояснює весь світ. Все ж можна описати формулами. От мене інколи дитина запитує, чого собачка бігає і як їй пояснити? А як ви ставитесь до бермудського трикутника?
— Не знаю, думаю що це міф.
— А до сучасних нанотехнологій, як ви думаєте, вони змінять світ? Чи б дозволили ви няньці роботу доглядати дитину, це ж робот, ви б не боялись
— Ну згідно законів роботів за Лемом…
— Так, але це ж робот, ви б довіряли роботу? Ви взагалі більше покладаєтесь на інших чи робите більше сам?
— На жаль, роблю більше сам?
— А от скажіть чи є в вас якесь бажання, не мрія якась не здійсненна, а якесь бажання таке, конкретне.
— Немає, я живу за принципом одного дня — впевнено брешу я.
— А в мен є. Навчитися керувати гелікоптером. Вже рік як хочу, але з цими військовими діями. А навчити можуть тільки в Києві чи Одесі.
— Люди здавна прагнуть літати.
— Стрибки з парашутом не рахуються — ніби не чуючи мене продовжує дама — Акіто! Рядом — нарешті розчуваю, що це Акіто, а не Акіта.
— У вас є якесь бажання —забувши, знову запитує білявка — а у мен є, керувати гелікоптером.
Деякий час ми йдемо в тиші, лише Акіто бігає в різні боки, то в перед, то назад, так, що треба постійно переставляти повідок з руки в руку. В ресторані Супутник ще світиться, чути музик і викрики гірко.
— Це тойтер’єр, така собі нано, навіть не міні вівчарка. Він ще малий, але я взагалі то не люблю собак.
— Скажіть, будь ласка, —продовжує далі дама — А чи бували у вас в житті такі якісь приймні несподіванки чи можете ви щось таке згадати?
— Так, всяке було.
Вона там ще щось пробурмотіла собі під ніс, а далі ми знову йшли мовчки.
— Я перепрошую, мені сюди повертати, вам далеко ще? — Запитав я, з думкою, можливо замовити якусь машину.
— Та ні нам, не дуже далеко — відповіла вона, протягнувши руку, щоб забрати повідок.
— Гарної вам ночі!
Вона промовчала і пішла на зупинку, де світилося віконце цілодобового кіоску. Не знаю чи для того, щоб щось купити, чи прсто пішла в зворотню сторону, до місця, де я її зустрів, дама з невідомим іменем та собачкою Акіто.