В маршрутку заходить тіп з паличкою, пропитих лицем, захрипшим голосом і починає: «Люди добрі!… Слава Україні!… І… Слава Ісусу Христу! Я приїхав з війни… Ми за вас воюємо… Держава нам бреше… Мені 50 років… Прострелена нога, я приїхав інвалідом, тільки з медінституту… Допоможіть хто скільки може… Я на горівку не збираю…»
Люди починають передавати по гривні, по дві, але «пасажир» не йде і починає нову історію. І головне не жалісним, а таким наказовим тоном, що всі йому тут щось винуваті: «Я плачу, жінка плаче, не знаємо чи син вернеться… Ми за вас стоїмо… Осебенно звертаюся до мужсої статі, мужики, помагайте чим можете.»
Знову передають п’ять гривень, водій просить вийти «солдата», бо має їхати. Той не задоволений заробітком йде геть і на кінць щось говорить. Та його язик не справляється з тим завданням і виходить щось типу «балабанана».