Бабця Михайлина, як була жива, постійно розказувала про страхи війни, про брак їжі в їх родині (а їх було аж семеро дітей в родині, бабця наймолодша з 25-го року), якими делікатесами, для них була звичайна лобода, кропива і бурячанка. Як вони тоді згадували слова людей з Великої України, котрі в 33-му році проривалися на захід і говорили що в них голод і немає що їсти і всі навколо дивувалися, як при такому урожаї може бути голод.
Від тоді в нас на стриху завжди були запаси мила, цукру, круп на випадоквійни чи голоду. А бабці сестр Осипа, котра жила в нас і бавила мене малого, завжди під подушкою тримала загорнуті в хустині сухарі та сухофрукти.
Я шкодую, лише про те, що не записував тих розповідей. І хоча моїх рідних голодомор 32-32-их років не зачіпив, в багатьох голод забрав дідуся чи бабусу, прадіда чи прабабця, а багато не знають правди про ті часи. Як на мене цей день крім дня скорботи має також бути днем пам’яті і правди. Існує сайт http://holodomor33.org.ua/ де зібрано багато матеріалів про голодомор, поділіться з тими хто ще не знає.