Вони їхали в вагоні. Говорили російською. Малювали перед собою вигаданий ними Львів, котрий зустрічає їх зранку кавою та сирниками, котрий притягую та зачаровує киян коліжанками, філіжанками та й іншими витинанками.
Їх було троє. Старша пара та їх подруга. Такою мовою як вони, зараз майже не говорять. В ній було стільк витонченості та чистоти, в ній було стільки любові та турботи, особливо в діалогах між чоловіком та жінкою. Всі були підтягнуті, навіть спортивні, одягнуті в светри та джинси, в чоловіка светр був за капішоном, темно-синього кольору. Напевно, що співробітники якогось НДІ, адже, розказували як ще тоді, в молодості, об’їздили весь союз. Хтось почав чистити мандарину, чоловіку вона нагадала зовсім не новорічні свята, а ночівлю в мандариновому саду в Гаграх.
Теми розмови змінювалися одна з одної, як це завжди буває в подорожах. Було і про подорожі в Берлін та Лондон, про вивчення англійської мови, про внуків то молодість.
Говорили і про Майдан, як виходили з теплими речима, чаєм та бутербродами, як пересварилися зараз зі своїми родичами та знайомими з Росії та Німеччини, як засинали під гуркіт, що доносився з вулиць і прокидалися зі страхом чуючи тишу і думками, щоб ніхто не розігнав.
Добраніч. Нехай вам не буде потреби вслухатися в гуркіт.
Початково опубліковано в фейсбуці