«War is peace. Freedom is slavery. Ignorance is strength.»
George Orwell
Забув де і коли, але одна північна країна розпочала війну, проти свого сусіда. Набагато меншої за територією, проте дуже сильної за духом. Та й та, північна країна вела війну дуже хитро, її солдати поскидали свої барвисті форми, шапки з кокардами, перевдягалися в одяг місцевих селян, стояли за ними і стріляли з луків по вояках, тої меншої країни.
З усіх країв до кордону потягнулися люди для захисту. Хто міг, брав меча в руки, хтось допомагав з обладунками, хтось підковував коней. Але всі жили в постійному страхові та небезпеці, що Північ все таки піде ордою.
Люди втомлювались від напруження. Колись ясні та веселі лиця ставали пісним та сірими. Листи з дому до лицарів більше не пахли материнкою та м’ятою, а були мокрими від сліз. Читаючи їх, солдати так само сумували й плакали.
Поети, музики, лицедіїї не були таким сильним як ковалі, не підковували коней, допомагали вантажити фіри з продуктами на фронт, підшивати одяг. Вони бачили як сум пробирає міста, як від нього стає сиро і холодно. Вони збиралися на площах і пробували трохи розрадити людей. Співали пісень, жонглювали вогнем. Люди дивилися, хтось навіть усміхався, але повз проходили ті, хто кричав «не на часі», «вони тут сміються, а в країні війна». З часом таких людей ставало все більше, люди соромилися, замикали і переставали ходити на площі.
Кажуть, що навіть, одного разу, мама спересердя крикнула сину, що просив її дати пообідати: «який борщ, зараз війна». Але не ручаюсь, що то була правда.
Моралі в казці не буде. Думайте самі.