Розкажу вам дві історії на ніч. Після того як ми подивилися в Планеті кіно Ів Сен Лорана, про якого я напишу пізніше (але фільм сподобався) і перекусили бургерами, вирішили пройтися по крамницях.
Спочатку зайшли в Cropp, де я собі знайшов нову футболку. Розрахувався на касі карткою і трохи поговорив з продавцем. Запитував скільки часу мені пішло на бороду і як я за нею доглядаю. Бо він також хоче, але поки не дуже виходить.
Далі зайшли в Ostin, Іван дивився за тенісками в якості форми для львівського петанк клубу. Я також вирішив глянути на футболки. Одна була мила з принтом велосипеда. Покрутив в руках, хотів попробувати якість матеріалу. Збоку була причеплена така біла птасмасова штука (бейдж, як потім сказали) я ще глянув як вона там тримається. Ну подивився та й все, аж раптом чую голос з каси:
— А що вас так зацікавили гаші бейджі?
Я спочатку роздивився навколо, до кого вона це говорить. Нікого більше не було, значить до нас.
— Бейджі? Які бейджі?
— Ці білі пласмаски на футболках називаються бейджами.
— Та нічого, просто цікаво як ви їх кріпити, роблячи дірку в футболці.
Спочатку думав просто віджартуватися, а потім все ж таки додав, що це безтактовно ставити такі питання до покіпців. На що жіночка на касі відповіла, що вони «матеріально відповідальні». Я сказав, що напишу в фейсбук.
А як сказав, то от пишу, виконую обіцянку. А ще раджу вам оминати такі місця, як магазин Ostin в Кінгкросі, де до потенційних клієнтів ставляться як до злочинців. Сам я там точно нічого купляти не буду.
P.S. Діло не в бороді.
P.P.S. І не в лисині.