Напівпорожній Третій А. Люди сидять через крісло, в шахматному порядку. Позаду мене стоїть компанія. Два хлопці і дівчина. Певно щось святкували. Говорять голосно і сміються. Від дівчини інколи проскакують фрази: «коли мені сумно, я люблю дивитися на свій телефон, там прикольна заставка з природою».
Інша дівчинка, тендітна в білій куртці з чорним, зібраним в хвостик волоссям і окулярах, говорить по телефону:
— …Так мило, що аж, блять, ригати хочеться!
Попереду, біля водія, два п’яних тіла. Один спокійно сидить на кріслі, а другий натягає на нього свою кепку, постійно повторює «в этом и весь движ», хитається разом з автобусом і доказує водію, що платити не буде, бо їде тільки одну зупинку.
Автобус зупиняється. Ззаду на вулицю виходять двоє. Перший, в засмальцованій, блискучій, чорній шубі з розпатланим волоссям і вусами, років десь під п’ятдесять. Друга, з запухлим обличчям і світлій потертій дубльонці. Вона ще любить по обідах в маршрутках читати «отченаш» і просити гроші на хвору маму чи дитину, в залежності від дня тижня.
Перший одразу ж закурює і каже щось Другій. Друга його не чує. Йде вперед, витягує з кишені кульок і жадно вдихає клей. Вона схожа трохи на пелікана, котрий зачерпнув з водою з ріки собі їжі.
Автобус рушив. Я їду далі. Моя зупинка Податкова.