Пам’ять

Певно однією з найбільших цінностей що є в людини є пам’ять. Її не можна конфіскувати, чи загубити, вона завжди буде з вами. Одним з ворогів пам’яті є час, котрий повільно і методично намагається нищити дрібка за дрібкою всі сліди нашої пам’яті, день за днем, спогад за спогадом. І щоб якось вберегти скарб пам’яті її потрібно записувати, розказувати іншим, ділитися нею зі світом. Я дуже захоплююся тим що робить Оля — записує в інтернет щоденник спогади своєї бабусі Анни Бойко. На жаль, я вже не зможу ні зняти відео чи записати розповіді від своїх дідів та бабців, бо їх вже немає. Єдине що можу то витягувати їх спогади зі своєї голови та від батьків і записувати щоб передати в майбутнє. Проте якщо в вас є ще така можливість не втратьте її, поїдьте на свята до них, включіть на мобільнику диктофон чи камеру та розпитайте про минуле.

Я ж спробую зараз викласти декілька клаптиків зі спогадів що збереглись в моїй голові. Мій тато з Почаєва після навчання у Вінницькому політеху був направлений до Ходорова на Цукровий завод, де й познайомився з моєю мамою та й так туз залишився жити. Жили ми разом з маминими батьками в одному домі. Коли був малим то всі сусіди та мамині знайомі питалися чого я хочу і чули у відповідь «братчика, сестричку і кольоровий телевізор», за пару років я то все отримав, правда кольоровий телевізор з’явився швидше ніж сестричка.

До Почаєва ми приїжджали лише на літніх канікулах, і то переважно до школи та в молодших класах, бо потім з тими всім невиплатами зарплат по року, а потім приносу цілого кулька купонів, котрі наступного дня коштували ще менше якось не було сильно до поїздок. З Почаєва запам’яталася площа перед Лаврою з кафе та магазинами, покрита бруківкою (в Ходорові бруківки не бачив, тому це здавалося мені чарівним місцем). Про діда Бориса і бабцю Лізу не можу багато написати так як все позабувалося. Дідо був дуже строгий і любив покопатися на городі і в саду. В нас було багато малини (червона, жовта, чорна), аґрус, смородина, горох (котрий ми малими тихенько рвали щоб дід не бачив). Коли ми приїжджали то завжди давали багато їсти з дороги, а я малий ще не міг все з’їсти і весь час хотілося щось поговорити, та дідо завжди відповідав «Когда я ем, я глух и нем», ця фраза глибоко заїлася мені в голову і завжди асоціюватиметься з ним. Також дід Борис любив вести щоденник, в котрий записував свої спостереження за день, а також погоду котра була. Це й щоденник не раз мене виручав, так як я страшенно не любив заповнювати щоденник погоди що нам задавали вести на канікули, я завжди в останні дні перебування в Почаєві переписував всю погоду з дідового записника.

Так як я вже писав, жили ми в Ходорові разом з дідом Павлом та бабцьою Михайлиною. Шкільні роки були часами, коли в нас ще не було інтернету і довгими зимовими вечорами відключали світло по пару годин. І я тепер цьому радий, адже інтернет не робив шаленої конкуренції спілкуванню з рідними, а відкриті дверцята п’єцу, що були джерелом тепла і світла в безелектричні зимові вечори, ставали точкою збору родини та переказу історій.

Бабця в дівоцтві Лаб’як Аполонія-Михайлина Мартинівна народилася в селі Кнісело в багатодітній родині, була однією з семи дочок. Весь час розповідала про повоєнний голод і те як вони варили та їли натину(лободу) та бурячанку. В нас зажди на стриху були запаси цукру, круп, мила, сірників та всього що необхідно щоб чим довше протриматися у випадку ще одного голоду. Бабця навчила мене бережно ставитися до їжі та до хліба. Бабця добре вміла шити і цим також трохи заробляла. В нас вдома було дві швейних машинки, одна «Чайка», а друга «Подолка» з низом від Singer. Мені зажди подобалося тиснути на педаль і дивитися як крутиться величезне колесо.

Мій дідо народився в селі Воскресінці та народився він зовсім не Павлом, а Паньком (я про це писав, якщо цікаво можете прочитати), в п’ять років втратив тата, згоріла хата, а війна його розлучила зі старшим братом Климом, що опинився по той бік океану. Дідо дуже любив от цю пісню «Чуєш брате мій»

Зажди наспівував її як згадував про брата. Розказував про свого діда Курпіту Панька, котрий був війтом в Воскресінцях. Про то як малими крали яйця і міняли їх на папіроси, як черстві булочки на другий день в магазині дешевшали на пару ґрошей, про війну, німців і москалів, про партизанів. Про те як зі своїм псом Мухтаром «полювали» на сусідських качок на ставках. Про службу в Монголії, про заробітки на Уралі та ще про цілу купу всього. І хоча дідо не закінчував ніяких університетів, а лише навчальні класи школи, для мене він був найрозумнішою та найцікавішою людиною, котру хотілося наслідувати.

До речі дідо Павло з бабцею Михайлиною зустрічалися аже три дня перед тим як одружитися і прожили разом більш ніж сорок років. 

Більше старих фотографій моєї родини можна подивитися в мене на фейсбуці. Сімейне дерево веду через сервіс myheritage. А стимулом до написання цього допису став ось цей пост.