До лампочки

Коли я жив на Пасічній зі мною на поверсі жило ще два сусіда. Один інженером працював колись на ламповому заводі. Андрій Носов, здається так його звали. Такий високий, середньої тілобудови, сивий, завжди в піджачках ходив і сорочках. Купляв Високий Замок по четвергах і перечитував його на лавці біля під’їзду в окулярах. А другий Степан, або вуйко Стьопа, як його всі кликали — сантехнік з ЖЕКу. Повнуватий трохи. Спортивки, шльопки і футболки з секонду. Любив завжди з сусідами поговорити, позачіпатися до жіночок біля під’їзду і випити.

Так от доволі часто, десь раз на два місяці, на поверсі ставало темно. Або горіла лампочка, або її хтось викручував. Ніби й дрібниця, але ввечері як відкривати двері не видно, та й за сходи зашпортатись можна. Інколи її міняв ЖЕК, але інколи це минав тиждень-півтора. Тому я купив додому трохи лампочок, щоб міняти оперативніше.

Носов, коли я бачив що міняю лампочку, завжди критикував: «Нащо ти то робиш, то має ЖЕК робити, дурно свої гроші тратиш, і так за пару тижнів згорить чи хтось вкраде» — говорив він. Потім дивився зневажлививм поглядом, пхикав від злості, що я дурний нічого не розумію і йшов до себе додому.

Стьопа ж навпаки, завжди хвалив мене, казав що молодець, що все правильно роблю: «В ЖЕКу, зарплату затримують, дворніки от самі свої жилєти вдома перуть, а то ж порошок, гроші. Але ти молодець! От ви, молоді, наведети порядок». Плескав мене по плечу, усміхався і йшов до себе додому.

Крім мене лампочки на поверсі не міняв ніхто.