Перечитуючи Прохаська

Я взагалі то не дуже багато читаю. Принаймні не стільки скільки б хотілося, і коли бачу скільки інші навколо читають, і скільки ще книжок не прочитаних, то почуваюся невігласом котрий прочитав три книжки: буквар, зелену і третю. Майкл каже що це хвороба сучасного покоління, навченого сприймати інформацію малими порціями і швидко перемикати увагу з одного на інше. Що в цьому є трохи вини інтернету, і мені ще пощастило що народився та жив трохи до епохи тотального онлайну. Тому я ще можу трохи читати, а наступне покоління взагалі мало що читає. Але певно то все таки багато що залежить від самої людини, та її бажання читати. Проте те, що тепер в книжок та авторів більш жорсткіша конкуренція за увагу читачів ніж це було років з 20 тому є фактом.

Та повернемося до Прохаська. Десь рік з хвостиком тому Майкл приїздив до мене та зпрезентував тоненьку книжку «Порт Франківськ» зі словами: «тримай, тобі має сподобатися». І сподобалося. З того часу стежив за новими публікаціями Прохаська в «Галицькому Кореспонденті», переглядав відео з ним, а восени навіть пощастило прогулятися Франківськом в екскурсії з гідом Прохаськом (дякую Толику). Так от минулого четверга Прохасько був в книгарні «Є», попасти туди не вдалося, проте мені потім знову порекомендували почитати його «ФМ Галичина». Мені і швидше її радили, але якось все відкладав. В п’ятницю зайшов в книгарню і купив. У вечері почав читати, прочитав за один підхід. Потім ще довго лежав відловлював і вкладав спати думки котрі все крутилися в моїй голові. Взагалі якщо після декількох сторінок книжки не виникає жодних думок чи емоцій, то варто відкласти її десь далеко на полицю. Або не прийшов ще час і книжка не дозріла до вас чи ви не дозріли до книжки, або в вас з книжкою різні характери, або то повна маячня. І таке буває. А тут ловить і не відпускає з друго речення на кожній сторінці.

Так от, перечитуючи Прохаська, десь так на середині читання захотілося покинути все. Ні не читання. А той інтернет котрий ніби мав зближувати, а, насправді, віддаляє людей, суєти та комфорт міста, і перебратися десь в невелику дерев’яну хатинку під горами. Так щоб під боком був ліс, не було ніякої електрики, не ловив би мобільник. Був ди невеликий город, кури, пес, назвав би його або Бурик або Бім, а можна і подвійним іменем кликати. До ближчого магазину з поштою кілометрів 2-3.  Щоб не часто туди швендятися, але коли йшов би то зразу ж фізкультурою займався. Магазин з поштою треба для деяких харчів, нафти для гасової лямпи і щоб листи трохи надсилати. Я от не пам’ятаю коли і кому в остання слав паперового листа. Взяв би старе радіо на батарейки що б ловило довгі хвилі щоб часом знати що твориться в світі, книжок, трохи зошитів та олівців щоб записувати спостереження коли було натхнення. Годинників не брав би, їх не треба. Бо не маючи годинників час трохи сповільнюється. Порався б по городу. Бульби багато б не садив, більше різної городини. Робив би всякі настоянки терпкі й солодкі. Ще в хаті мала би бути кімнатка для подорожніх. котрі б інколи зупинялися мандруючи  в гори чи вертаючись з. Я б тоді з ними розмовляв, випитував що там в світі, просив би залишити газети в яких загорнуті бутерброди, дегустував настоянки. Ех добре би було…

  • Ох тебе торкнуло :)
    але файно написав

    • Дякую :). Дійсно, книжка торкнула.