Вчора був в Щось Цікаве на Аґрафці. Розказували про творення книжок, дуже цікаво розказували. А ще там розказували про книжку-картинку «Війна, котра змінила Рондо». Про маленьке місто, котре жило щасливо, допоки не настала війна. Вона кардинально змінили і порядок і людей в місті. Війну все таки мешканці Рондо перемогли, але сліди її залишилися і з ними треба якось жити.
Сьогодні я бачив Рондо у Львові. Дванадцята ночі, я вийшов з таксі на зупинці біля податкової і підійшов до кіоску. За хвилину з-за спини появляються четверо. На перший вигляд троє з них типові гопники лисі, двоє в спортивних костюмах (один в чорному адідас в білі смужки) третій, найнижчий, проте корінастий, в довгій не по своєму розміру шкірянці та целофановим пакетом з пивом. Черніга. Четвертий старший від них, в коричневій куртці та триденною щетиною. Всі похитуються в різнобой.
— Закуріть нема? — Я обертаюся і одразу отримую ще одне питання — Ты вот, львовский хлопец, да?
— Ходорівський.
— Так вот, не в обиду будет сказано, — продовжує худощавий в чорно-білому адідасі — вот вопрос, скажи мне почему вы не воюете?
І тут його спроба діалогу переросла в монолог. Відповідати не було ні можливості ні сенсу.
— Где ваш львовский батальйон? Вот я с Кировограда уже год как воюю. Семью не видел. За вас воюю. А где львовский батальйон. Веть это Львов на Майдане все начал. Слава Украине кричали, Небесная Сотня, да мне плевать на Сотню. А воюем то мы. А вы хотели в Евросоюз, машины хотели с Европы без разтаможки. А я воюю, год семью не видел.
— А мені 22 года і в мене ще навіть немає сім’ї і я воюю — інколи вмішувався в шкіряній куртці та кульком пива.
— Як тебе звати? — Запитав я в костюма адідас.
— Ігарь — відповів він і одразу продовжив, — почему вы не воюете? Где львовский батальйон? Бежал Львов из-под Дебальцева, мы за ними ишли, полковни Терехин, ты фильм смотрел? Он был моим комбатом, а я Кипр. Вот мы год воюем. Сейчас во Львов прислали и опять на передовую через неделю. Я к девушке подошел, а она говорит что я кацап.
Далі до них підбіг п’ятий чувак і почав вдавати, що він б’ється з одним з них. Потім тиждень відправки перетворився на місяць і далі йшло повторення запитаннь «Где Львов? Почему вы не воюете?» На які вони не хотіли відповідей. Лише той старший, в коричневій куртці, теж Ігор, але з Києва повторював, що Львів дуже гарне місто і що він його любить.
— Ігарь, давай йдемо, машина чекає — сказав коренастий в шкірянці.
Задзвеніли пляшки з пивом в пакеті, я сказав на прощання удачі і пішов в інший бік.
Довго ще нам латати наше Рондо.