От якби мене запитали про що книжка, я б міг довго говорити що це про Львів, трохи про вісімдесяті, трохи про дев’яності. Це про втрачене покоління, покоління тих кому пів життя втовкмачували гасло «одне життя — одна робота», котрі мали до пенсії припаювати до монтажних плат транзистори КТ-315 (важливо не переплутати з КТ-361, бо в них різні полярності) і тут всього цього не стало. Так, всі вони прагнули свободи, але вони не були навчені до неї, не були до неї готовими. Книжка про старість. Книжка про любов і про те як її немає, книжка про життя без прикрас.
Ти молодий доти, доки ти більше фантазуєш про майбутнє ніж згадуєш минуле. Коли останнє переважує, ти стаєш старим. Тоді для тебе хліб по 16 копійок був смачнішим і сонце за ті ж гроші світило яскравіше. Ти правда ще переконуєш себе що ти молодий, проте це найневдячніша справа обманювати себе.
Малі абзаци, короткі речення, іноді настільки скупі що складаються з одного слова, проте саме це додає динамізму розповіді. Всі ці куці абзаци розархівовуються величезними картинами та емоціями в голові. Читається все дуже швидко.
Вся книжка потік флешбеків-спогадів з минулого та сучасного людей треки життя яких колись пересікалися. В мене були моменти коли я губився про кого то зараз про Кактуса, Рубероїда, Циркуля чи ще когось, проте це ніяк не впливало на загальну картину. Навпаки, мені здається що це ще більше підкреслює ту атмосферу що була в головах людей.