Давним-давно, ще коли в мене не було ні бороди ні інтернету, а в логотипі газети Експрес був циліндр, я прочитав рецепт китайських печеньок сао-пінг. Рецепт, я пам’ятаю до цього часу. Доволі простий, але вони мені подобалися.
Муку розмішуємо зі сіллю, насипаємо гірку на столі і потрохи ложками розводимо гарячою водою. Замішуємо туге тісто. Накриваємо хустинкою і залишає на пів години.
Далі качалкою розкачуємо тонкий лист тіста, беремо теплу солонину і змащуємо його. Складаємо лист пополам і розкачуємо знову, знову змащуємо. Повторюємо таку процедуру 4-5 разів.
Під кінець змащуємо листок яйцем і посипаємо кунжутом чи товченим арахісом. Вирізаємо стаканом кружечки і запікаємо 10-15 хвилин поки підрум’яняться в гарячій духовці.
Рецепт було надано рестораном китайської кухні Пекін. Відтоді я хотів відвідати його. Закінчив школу, поступив на фізичний факультет, і чуть не щодня проходив біля Пекіна. Час від часу в мене виникали бажання зайти туди, попросити сао-пінгів, та все якось не було ні причини ні компанії.
Я вже більше п’яти років як закінчив університет. Якось на днях ми шукали місце де б пообідати і всі кафешки були зайняті, та й ми вирішили все таки зайт на обід в Пекін. Я взяв їх Пельмені та суп зі шлунка, сао-пінгів не просив. Але біда в тому що в справжньому «Пекіні» все не так як я собі уявляв. Якось все зовсім не так.
Та до чого це є чим більше ми чекаємо і в голові будуємо свою паралельну реальність, в реальному житті все може бути не так, і тим сильнішим буде наше розчарування.