Подзвонили. Запитали чи був я не начальник Якоїсь Там площі? Відповів що ні, що помилилися. Поклав слухавку і зашкодував. Зашкодував чого ж я не начальник Якоїсь Там площі. Це ж так, певно, круто бути директором площі.
Встаєш зранку, майже разом зі сонцем. Випиваєш ранковий рай, їж грінку з маслом. Пуцуєш мешти. Від щоденного чищення шкіра на них стала тоненька-тоненька, проте блискуча як дзеркало. Єдине що бачиш себе в чорному світлі. Вдягаєш білу сорочку, сірий в клітинку піджак. Обов’язково метелик. Під паху береш товстий зошит в твердій оправі в лінійку. Там ти щодня записуєш все що сталося важливого на площі. Скільки людей пройшло. Скільки з них чоловіків, жінок, дітей. Скільки людей усміхалося, проходячи по площі. Скільки спішило. Скільки було подаровано квітів і скільки було поцілунків. Хто плакав на площі і чому. Адже якщо хтось плаче, то твоє завдання підійти й спробувати розрадити, бо твоя площа має бути найщасливішою площею.
От так зібравшись, виходиш на роботу. Там поважно, тримаючи зошит під лівим пахом, закинувши праву руку назад і піднявши голову в верх градусів так на 15, розходжуєш площею по периметру. Міряєш кроками довжину та ширину площі. Перевіряєш чи нічого не змінилося з минулого разу. Роззираєшся навколо чи все гаразд, і далі по периметру. Сонце сідає. Вертаєш додому. Перечитуєш все що записав, згадуєш чи нічого не забув. Дивишся в календар коли завтра схід сонця. Ставиш будильник.
От тепер би взнати де в начальники площі записують…