Зранку згадалося як ходили у фан-зону на матч Україна — Англія. Я такий з вусами, в червоній футболці з написом POLSKA, американським прапором на плечах та українськими, намальованими прапорцями на щоках.
Тільки зайшов в фан-зону, то зразу підбігли журналісти з фразою: «хеллоу, вере а ю фром?», я засміявся і сказав що з України, у відповідь почув «ой сорі». Далі до мене підходили інші люди, дехто просив сфотографуватися, я чемно не відмовляв, дехто також казав що з Америки, чи його брат живе в Америці, я старався підтримувати розмову, правда з невеликим акцентом, you know.
Було смішно, коли зайшов в туалет, то всі українські фани дуже скоса на мене дивилися, правда не говорили нічого, але як тільки виходили, вже закриваючи двері, вигукнули «Англія смокче!»
Потім, вже під час першого тайму, всі плескали, кричали різні кричалки «Оле-оле!» І враз крикнули «хто не скаче, той москаль» в одну мить всі я, німці, данці, поляки та ще інші гості, котрі не розуміли кричалки, перетворилися на москалів.
Потім, на другий тайм, ми перебазувалися в якесь ближнє кафе, там телевізор трохи сніжив, проте там не було так душно як у фан-зоні.
А ще якось, іншим разом, ми познайомилися з німцем з Тунісу, котрий не дуже розмовляв німецькою, проте англійською ми порозумілися. Ми допомогли його відвезти на таксі додому. Трохи розговорилися, запрошував нас в Туніс, проте сам туди не спішив, судячи з того що ще два місяці по тому я побачив його на фотографії з якоїсь львівської дискотеки.
Добре було.
