Се grand malheur de ne pouvoir etre seul La Bruyere*
Як був малим то якось випадково познайомився з оповіданнями Едгара Аллана По. Не пам’ятаю чи ще до того як на уроках іноземної ми мали вчити Маятник та провалля і Золотого жука, чи вже після них. Але мене привабила чимось товста зелена книжка з головою сфінкса на обкладинці та десятками історій в середині. Я часто любив засідати за книжкою помалу смакуючи розповіді. Читав їх не по порядку, а за своє методикою. Від тих що були найкоротші, до трохи довших і довших. Багато що перечитував по кілька раз.І що головне, По один з тих авторів котрий мені не набридав, котрий не втрачає актуальності для мене, і котрого я перечитую з певною періодичністю.
Вчора згадалася чудова розповідь Людина натовпу, де йдеться про старого котрий днями та ночами сновигає вулицями тодішнього Лондона в надії злитися в одне ціле з натовпом, відчути себе таким як інші. Йому байдуже чи хтось його помітить чи ні. В якому товаристві він опиниться за декілька хвилин. Єдине чого він хоче, щоб було багато людей навколо. Він не хоче чи не може бути сам. За день блукання ми більше нічого про нього не дізнаємося.
От я, інколи, бачу в собі таку ж людину натовпу. Правда замість блукання в просторах Львова, блукаю в інтернеті. Занурюся в гущу твітера та фейсбука, де завжди «вирує життя». Всі постять, лайкають, ретвітять, чатяться і навіть штурхаються. І все ти знову в натовпі. Очі горять, посміхаєшся до свого відблиску в моніторі. Швидко мандруєш пальцями по клавіатурі вишукуючи найкоротший шлях до більш людного місця. Alt+Tab, Ctrl+C, Alt+Tab, Ctrl+V, Enter, “LOL”. Людина твітеру. Людина фейсбуку. Людина натовпу.
Та добре що є й такі моменти, коли можна на то все подивитися збоку і побути на самоті, читаючи щось трохи більше ніж сто сорок символів. І так вміти залишатися наодинці є великою радістю.
* Велике нещастя – коли ми не вміємо залишатися наодинці (фр.) Лабрюйєр