Дорожнє

Сиджу в поїзді Ходорів-Львів. Налаштовуюся до 2,5 годинної подорожі.
Перед мною сидить скоріше худий ніж повний вуйко. Так скоріше вуйко, а не дядько. Дядьки десь туди як ближче до Львова чи в сторону Бродів. А в нас вуйки. Так от вуйко цей десь років п’ятдесять під шістдесять, певно. Сиво-чорний градієнт волося накритий чорним фетровим (насправді може і ні, не фетровим) кашкетом. Лице гладко поголене та пошрамоване зморшками. Лише тонкі П-подібні вуса не торкалися жилетки.
Вуйко певно теплллюбивий, бо окрім світлого светра та камізельки на ньому є ще дві куртки. Перша така чорна коротка на замок, спортивна. Друга — довша, шкіряна так трошки засмальцована, але не сильно. Черевики начищені і блистять.
А привернув він мою увагу тим, що відігнув лівий бік куртки, запустив праву руку у внутрішню кишеню, пошарудів трохи фольгою, та й витягнув з неї шматочок шоколаду. Операція повторилась декілька раз аж поки після чергового запихання руки в кишеню не витягнулася пуста червона обгортка. Корона, красувалося на пожмаканому папері. Коли весь шоколад було з’їдено з правої кишені штанів вуйко дістав чверткову пляшку від Грінвіча повну якоїсь мутної коричневої рідини, певно кампот з сушених фруктів. Після того вуйко дістав зі своєї васерманоподібної камізельки зі сотнями кишень маленьке кругле люстерко на долню. Напевно подивитися чи не залишилось слідів шоколаду на вусах.
В Бориничах до вусатого вуйка підсіла фіолетово-руда пані, його знайома. Пані молодша від вуйка одразу почала жалітися що її сильно болить голова. Зранку ходила до церкви, то трохи перестала боліти, а тепер знову починає. З розмови стало зрозуміло що вуйко ще пару місяців і буде 40 років як працювати на одній роботі, тому от скоро піде на пенсію, бо вже надоїло йому, та й дисципліни побільшало. Пані була запитала в вуйка якої довжини краще набивати смужки на штахета щоб не замокали — 10 см,  відказав вуйко, а ще краще як набивати алюмінієвою фольгою, не буде ржавіти. На що фіолетова пані тільки зітхнула, що алюміній зараз дефіцит, і от була б воне скорше знала, то б наносила додому трохи, бо колись працювала з алюмінієм.
Вони ще багато про що говорили, та мені набридло їх слухати, та й вас втомлювати тою розповіддю. От, ніби всі ми добрі люди, та та радянщина втовкла нам-в голови що носити з роботи то нормально. Навіть спеціально для того слово підібрали носити, а не красти, щоб так не різало в вуха. Ой засумував щось з того всього.