Вертався щойно додому, вже так трохи стемніло, похолодало. Завертаю вже біля будинку і чую як якась мама кличе свою доцю, класу певно десь так першого-другого, додому:
— Олю! Ходи додому, вже пізно і темно.
— Ще трошки — віднєкувалася Оля — ще чуть-чуть, Ма.
І тут з балкону мама Колі покликала його додому. Коля, пробурмотавши щось «ну все треба йти», встав та й пішов. Оля також побігла до мами, котра їй докоряла:
— От бачиш Коля завжди свою маму слухає, а ти не хочеш.
— Олю! Ходи додому, вже пізно і темно.
— Ще трошки — віднєкувалася Оля — ще чуть-чуть, Ма.
І тут з балкону мама Колі покликала його додому. Коля, пробурмотавши щось «ну все треба йти», встав та й пішов. Оля також побігла до мами, котра їй докоряла:
— От бачиш Коля завжди свою маму слухає, а ти не хочеш.
Звичайна така ситуація, але так щось нагадала дитинство. Коли допізна засиджувалися на вулиці і щось між собою говорили. Коли на п´яте «Петрику, додому», від якого всі сміялися, в п´яте відповідав «ну Ма ще чуть-чуть».