А як вирощу то стану…

В дитинстві часто фантазували над тим ким ми хочемо стати коли будемо дорослими. Ну як тут не фантазувати, коли всі через раз хто приходить в гості питаються: «Петрику, а ким ти хочеш стати як будеш дорослим?». І в школі також в першому чи другому класі вчителька всіх по списку піднімала і питалася ким хто хоче стати коли буде дорослим. У відповідь чулося лікарі, вчителі, міліціонери, пожежники. Не пам’ятаю чи були космонавти чи ні.

Я пам’ятаю тільки дві професії ким хотів бути. Перша це інженер-конструктор робототехніки у Львівській Політехніці. Чому? Так це ж круто! Та й певно тому що тато теж був інженером-конструктором тоді в СКБ при заводі «Поліграфмаш». Вдома було багато циркулів, лінійок, гарно загострених олівців, райдерок зі слоном кохінор. А ще тато виписував журнали «Наука и Жизнь», ще була «Литературная Газета» і «Правда», але мене цікавила саме «Наука и Жизнь». Там наприкінці були цікаві кросворди, не такі як в інших газетах, і цікаві розділи БИНТИ (Бюро иностранной научно – технической информации) де розказували про різні технічні новинки з закордону, Маленькие хитрости та Хозяйке на заметку — різні корисні та прості поради. А потім, вже в 8-9 класі зачитувався розділом про програмування калькуляторів, в мене був Электроника МК-61, і я крок за кроком вводив в нього нові програми, ігри, пробував щось писати своє. Але то було набагато пізніше, коли я вже не знав ким хочу бути. Так от хотів бути інженер-конструктором робототехніки у Львівській Політехніці, саме так сказав був вчительці на якомусь уроці. Перед тим тата розпитавшись де такого можуть навчити. Хотів проектувати різних роботів, механізмів що б спрощували наше життя.

Також якось чи то прочитавши в газеті, чи почувши по телевізору в новинах, тоді ще ми дивилися новини два рази: після вечірньої казки з Хрюшою і Стєпашкою, програму Время, а потім ще й після української казки, вже точно не пам‘ятаю як називалися той випуск новин, так от, дізнавшись як багато заробляють шахтарі, захотів стати шахтарем. Навіть думав переїжджати на схід, на Донбас. Просто тоді грошей так не було, а хотілося малому багато чого.

Також хотілося чим швидше вже вирости, і стати тим ким надумав, і щоб все так як надумав так і стало. Тепер трохи навпаки, не хочеться спішити виростати, хочеться думати що ще не виріс.

Я от вже попрацювавши на більш ні чотирьох роботах, та й так трохи помінявши види діяльності не маю такої впевненості як в дитинстві ким я хочу стати. Проте тепер точно знаю що ким би ви стали чи поки ще не стали, головне не переставати бути людиною. Це найголовніша наша професія.

***

Отак жуєш румбарбар з цукром і повертаєшся в дитинство. Де дні такі доооовгі, а ночі лише для того щоб швидше настало завтра. Де можна подивитися дві вечірні казки: першу за п’ятнадцять восьма з Хрюшею та Стєпашкою, а другу вже у 20:45 і тільки щоб там поменше говорили і пустили мальований мультик. Але ні в якому разі не ляльковий, бо він якийсь бляклий і взагалі не зрозумілий.

Де звичайна палка за секунду перетворюється зі шпаги в рушницю. Де найдорожчі скарби — кольорові камінці знаходяться в сусіда на купі шутру. Де ввечері мама кличе «Петрику додому», коли всі ще бавляться і розказують неймовірні історії. І ти кричиш «Ма, ще трошки», а потім за годину «ще трошки…».

Де найсмачнішими лягумічками є хліб з цукром, политий сметаною чи водою, звичайно трускавки і той самий румбарабар з цукром.

То ж добраніч, а я ще дожую свій рубарбар.

Стимул та мотивація

Їду в трамваї та пишу цей пост. Поштовхом до написання стало те, що зустрів тут “давню знайому”. Я у Львові вже більше 10 років живу. В 2001 році поступив в Університет на фізичний факультет. Тоді, після маленького Ходорова, Львів здавався величезним мегаполісом в котрому легко загубитися чи заблудитися (в перші дні щось таке було). Але потрохи Львів зменшувався, все частіше на кожному кроці можна було зустріти друзів та знайомих. Та я не про те.

На пари добирався трамваями, переважно дев’яткою і якщо треба було на фізкультуру, то двійкою. Їздив ними, бо близько до зупинки жив та й плюс були просторіші і значно дешевші ніж маленькі маршрутки. А ще там можна було отримати щасливий квиток.

Так от за ці всі часи я вивчив переважно всіх постійних пасажирів, бомжів і продавців газет. Одна дівчина завжди з таким низьким голосов, ніби говорила через ніс продавала старі номера Порадниці, Бабушки та ще різних газет з порадами. Коштували вони чи то по 10-20 копійок, якось так. Всю свою промову по газетам вона виголошувала так монотонно без інтонації, щоб зрозуміти що вона хоча треба було її почути декілька раз. Сьогодні вона знов продавала якісь старі газети. Пройшло 11 років.

Мораль: вчіться, підходьте до роботи творчо і завжди ставти перед собою нову недосяжну мету. Йдучи до неї ви зможете досягти того що вам дійсно треба. А якщо захочете прохалявити, згадайте собі цю продавщицю старих газет в трамваї.

Все я вже приїхав.