Непогана замітка

Я інколи дуже сильно акцентую увагу на якомусь слові чи виразі. Намагаючись в’їхати в його суть. Що саме воно значить і що саме хотіла сказати людина тим словом. Звичайно, багато ще залежить від інтонації, контексту, але є якісь певні слова та вирази які майже не змінюються в різних оточеннях.

Зараз хочу поговорити про слово непоганий (непогана, непогане) — це жахливе слово! Коли ви кажете що якась людина, кіно, страва, подія, тощо непогана, то ви нічого про неї не кажете. Емоційним синонімом (якщо таке поняття існує) до слова непоганий є слово ніякий. От, наприклад, ви кажете «ця вистава була непогана», насправді ви ж кажете: «ця вистава мені трохи сподобалася, але я боюся сказати це, бо зараз з усіх боків мене заклюють і скажуть, що ця вистава повне лайно», чи «я не дуже в’їхав в це кіно, воно мені не сподобалося, але краще я напишу що воно непогане, бо інакше скажуть, що я плебс і ні чорта не розумію в АртҐаузі».

Будь ласка, не використовуйте це слово, висловлюючи свою оцінку. Будьте чіткішими, не розмазуйтесь, намагаючись усім сподобатись.

Пробачте рефлексії фізика над мовою, просто так сталося. Загалом, наче, вийшла непогана замітка.

Творити, а не відтворювати

Я от трохи думав над всім цим що зараз відбувається навколо і виникла в мене така думка. Що однією з причин та проблем чому саме так є те, що ми любимо більше вшановувати ніж шанувати, згадувати ніж пам’ятати і найгірше ми любимо відтворювати ніж творити.

Для себе я колись вигадав таку формулу старості — коли спогади починають переважати над мріями, тоді приходить старість. В процесі відтворення є елемент спогадів, ми згадуємо як було колись і пробуємо це повторити тепер. Натомість коли ми щось творимо, ми мріємо, ми видумуємо що б мало бути в майбутньому і намагаємося це здійснити тепер.

Я не кажу що не потрібно згадувати, вшановувати і відтворювати. Це також треба. Але треба більше шанувати, пам’ятати і найбільше треба творити. Творити нове. Як на мене, то це єдина можливість розвитку, без  цього ми або залишатимемося на одному рівні чи ще гірше, котитимемося вниз.

Саторі Архімеда

— Ти знаєш що таке саторі?
Я, сидячи навпроти, малював руками коло та видавав звук щось схожий на пффф.
— Ні, ти не знаєш що таке саторі, я от в інтернеті знайшла що це щось таке як просвітлення, осяяння. Це ж щось таке як колись був Ейнштейн крикнув Еврика.
Я зайшовся реготом, повторюючи «Ейнштейн, ха-ха, Ейнштейн»
— Ну, не Ейнштейн, — відповіла вона — а Ньютон, коли вивчав тіло, кинувши його в ванну.
Я сміявся ще сильніше. На мене зійшло саторі.
 
***
 
Архімед жив на другому поверсі в передмісті Сіракуз.  В будинку під ним мешкала сварлива й гладка італійка Еріка, що мала родичів десь на березі Мертвого моря. 
 
Тоді була сонячна, тепла п’ятниця  завтра були вихідні, та Архімед не був радий, адже вже тиждень сушив собі голову над завданням, котре в понеділок доручив начальник Гієрон. Треба було розібратися з крадіжками на виробництві. Корони ставали все легшими, а золота майстри вимагали ж стільки ж. Задачу ж треба було вирішити до понеділка. Всі гулянки та прославляння Бахуса на вихідних пропали. 
 
По п’ятницях в Сіракузах було свято — Сіракузводоканал подавав теплу воду, не треба було гріти в великих баняках на плитці. Архімед набрав повну ванну води, він любив ніжитись в ванні і обмірковувати різні проблеми. Лишень заліз у ванну як вода вийшла з берегів та розхлюпалась по підлозі. Архімед занурився в роздуми, та думки і далі блукали лабіринтами мозку і наштовхувалися на глухі кути. Намилив мочалку. В двері постукали. Він не звертав уваги і продовжував терти спинку. Амплітуда та частота стуку наростали в геометричній прогресії, до стуку додалися крики. Архімед весь в милі, прикривши мочалкою причинне місце, підбіг до дверей.
— Ахрінєть, ахрінєть! Архімед Фідійович! Що ж ви творите, голубчик — заволала Еріка — в мене ж там рємонт, побєлка, лазурь. Тепер вся в патьоках. Ой галава ж раскалюється, тиск — продовжувала бубніти сусідка — крани ж нада закривать, ви ж знаєте що по п’ятницям воду включають. Ая-яй! Затопили ви мене Архімед Фідійович!
— Так я ж… — почав був говорити Архімед, і затнувся — Еріка! Еріка Леонідівна! — викрикнув він — голубка моя, ви ж мене врятували! 
І одразу ж обійняв «голубку» та, навіть, поцілував у щічку, голубка швидко вирвалася з обіймів і зачервонілася.
— Но, но, Архімед Фідійович, що ви собі дозволяєте? Врятували, не врятували. І прикрийте своє соромне місце. В понеділок прийдуть зі ЖЕКу оцінити ущєрб.
 
В понеділок Архімед успішно вирішив завдання Гієрона, правда премію потрібно було віддати сусідці на ліквідацію наслідків потопу. Через пару місяців він вирішив переїхати в приватний сектор.
 
З часами люди  забули про сусідку. Ім’я Еріка перекрутили на Еврика. Проте всі й досі пам’ятають заказ Архімеда: «Не набирати повних ванн, щоб не затопити сусідів!»

Творити чи гадити?

Раз сьогодні стільки писав про мову, то напишу ще раз. Я взагалі-то дуже далекий від мови, я технар. В школі мені було нудне правило про «кафе птах», е-и також трохЕ плутав, а ще поддввоєння приголосних. Я от не давно дізнався що День народження чоловічого роду. Проте мене самого дратують свої помилки і я намагаюся виправлятися та й більше їх не коїти. Виходить не завжди але я стараюсь. Але мова не за те, як на мене, ці всі блокування за мовною ознакою не приноситимуть нічого допоки існуватимуть наші львівські бізнесмени котрі створюватимуть російськомовні проекти з надією завоювати більше аудиторії, а не розвивати україномовний продукт до такого рівня щоб російськомовні хотіли його читати, таким чином вдосконалюючи свою українську.

Ну і якщо ви не любити багато читати, то все це що я написав зверху в одному реченні: гадити будь якою мовою легко, творити щось цінне важче, проте корисніше.

Ми нераціональні

Кожного разу коли заходжу в маршрутку і бачу як декілька пасажирів що тільки що зайшли та передають гроші за проїзд. Ось один витягає дві, гривні «передайте будь ласка», за хвилину другий також дає дві гривні по одній, потім третій «з п’яти на один будь ласка». Ну чому їм разом не скооперуватися та й не віддати ті чотири гривні третьому, а той взявши свої п’ять, додавши гривню від другого передав би шість за трьох. Таким чином змінізувавши б кількість транзакцій грошей по салону з чотирьох до однієї. Ми нераціональні.

Ми нераціональні. Замість того, щоб здобувати фах та працювати до скону, виконуючи гідно свій обов’язок, ми захоплюємося, плетемо інтриги, прокрастинуємо, закохуємося, лютуємо, розчаровуємося, тобто робимо безліч непотрібних речей котрі відволікають та роблять нас неефективними та нераціональними.

Ми нераціональні. Нам давно пора замінити себе роботами та машинами , котрі виконуватимуть ту ж роботу що й ми тільки в рази ефективніше та досконаліше. А самим вирощувати себе в якості добрив для харчів наступних поколінь.

Можна знайти ще сотні й тисячі випадків нашої неефективності. Адже ж чимало книжок написано по тайм менеджменту і суміжних тематиках. Проте саме ця ірраціональність робить нас людьми.

Людина інтернету

Се grand malheur de ne pouvoir etre seul La Bruyere*

Як був малим то якось випадково познайомився з оповіданнями Едгара Аллана По. Не пам’ятаю чи ще до того як на уроках іноземної ми мали вчити Маятник та провалля і Золотого жука, чи вже після них. Але мене привабила чимось товста зелена книжка з головою сфінкса на обкладинці та десятками історій в середині. Я часто любив засідати за книжкою помалу смакуючи розповіді. Читав їх не по порядку, а за своє методикою. Від тих що були найкоротші, до трохи довших і довших. Багато що перечитував по кілька раз.І що головне, По один з тих авторів котрий мені не набридав, котрий не втрачає актуальності для мене, і котрого я перечитую з певною періодичністю.

Вчора згадалася чудова розповідь Людина натовпу, де йдеться про старого котрий днями та ночами сновигає вулицями тодішнього Лондона в надії злитися в одне ціле з натовпом, відчути себе таким як інші. Йому байдуже чи хтось його помітить чи ні. В якому товаристві він опиниться за декілька хвилин. Єдине чого він хоче, щоб було багато людей навколо. Він не хоче чи не може бути сам. За день блукання ми більше нічого про нього не дізнаємося.

От я, інколи, бачу в собі таку ж людину натовпу. Правда замість блукання в просторах Львова, блукаю в інтернеті. Занурюся в гущу твітера та фейсбука, де завжди «вирує життя». Всі постять, лайкають, ретвітять, чатяться і навіть штурхаються. І все ти знову в натовпі. Очі горять, посміхаєшся до свого відблиску в моніторі. Швидко мандруєш пальцями по клавіатурі вишукуючи найкоротший шлях до більш людного місця. Alt+Tab, Ctrl+C, Alt+Tab, Ctrl+V, Enter, “LOL”. Людина твітеру. Людина фейсбуку. Людина натовпу.

Та добре що є й такі моменти, коли можна на то все подивитися збоку і побути на самоті, читаючи щось трохи більше ніж сто сорок символів. І так вміти залишатися наодинці є великою радістю.

* Велике нещастя – коли ми не вміємо залишатися наодинці (фр.) Лабрюйєр

Доброго ранку!

Повернуся до питання часу. Правда цього разу багато писати не буду.
Інтернет, писемність нівелює час, а інтернет, як масове явище, яскраво це показав. От ви коли вітаєтесь на вулиці, то кажете доброго ранку, добрий вечір, тощо в залежності від того котра зараз година. А в листі чи повідомленні в блог, статус в соцмережі? Тут вже виникає невизначеність. По перше існує ймовірність що його взагалі ніхто не прочитає, як ось цей допис, а по друге (весь час забуваю, як правильно писати окремо чи через дефіс) час читання може не співпадати з часом написання. І це, подекуди, виглядатиме смішно. Не кажучи вже що дійсно мала на увазі людина, написавши “Доброго ранку!”.

То ж доброго ранку-дня-вечора вам!

Теорія струн та єдність дискретного та неперевного

В колах (може і в квадратах) вчених років з 50 народилася теорія струн, котрою вони хочуть описати весь світ. Вони давно прагнуть знайти якусь одну формулу з надцяти грецьких та латинських букв та арабських цифр котра б давала відповіді на всі запитання на світі. Їм так простіше щоб багато не розказувати, написати раз крейдою на дошці і всі розумітимуть що так має бути, бо так є. Спочатку Демокріт зі своїми атомами, потім Ньютон з бажанням описати все за допомогою механіки, Максвелл вбачаючи всюди вплив електронів, а далі відкрили сильну та слабку взаємодію. Тепер от хочуть все це загорнути в одну упаковку. Хоча всі ми знаємо що буде в середині — 42.

Але до теорії струн. Певно всі ми знаємо що в океані є острів, на острові дуб, під дубом зарита скриня, у скрині — заєць, в зайці — качка, в качці — яйце, точніше молекули складаються з атомів, атоми з протонів електронів та нейтронів і так далі до кварків, адронів та бозонів. Так от тепер вчені кажуть що там в середині є ще селектрони та скварки (шкварки?), думаю на цьому не закінчиться.  Тепер вже точно про струни. В 60-х роках XX століття виникла теорія струн котра трохи еволюціонувала в теорію суперструн. Процитую тут одне з формулювань. В дуже малих масштабах, на настільки малих відстанях (і при височезних енергіях взаємодій) матерія перетворюється в серію стоячих хвиль, подібних тим, що збуджуються в струнах музичних інструментів. Подібно гітарній струні, у такий струні можуть збуджуватися, крім основного тону, безліч обертонів чи гармонік. Кожній гармоніці відповідає власний енергетичний стан.

Струни там не прості і бринять в просторі з набагато більшими вимірами ніж наш світ. Проте ця теорія стверджує те саме що й корпускулярно-хвильова теорія де Бройля — кожна елементарна частинка має й хвильову природу. В університеті якраз певно після проходження цього матеріалу в голові засіла думка про єдність дискретного та неперервного. Так як і частинки що є і частинками і хвилями все неперервне є дискретним і все дискретне є неперервним. Скільки б ми не дробили атом ми не знайдемо тої єдиної елементарної крупинки з котрої все і складається,  дріблення може йти до безмежності. Можемо піти і в зворотньому напрямку — атоми які є дискретними частинками складаються в суцільні неперервні молекули, котрі якщо збільшити масштаб також дискретні, та самодостатні, але з’єднуючись між собою вони утворюють цілісні організми, людей. Знову віддалившись ми отримуємо дискретно людину котра комунікуючи та взаємодіючи з і ншими утворює суспільство, народи. Народи творять людство і так далі до квантильярдів Всесвітів, що в свою чергу творять щось Одне.

Вибачте, мене трохи понесло. То якщо теорія струн правдива, на якому інструменті грає Бог? Гітара, Бандура, Балалайка чи може Цимбали?

Перечитуючи Прохаська

Я взагалі то не дуже багато читаю. Принаймні не стільки скільки б хотілося, і коли бачу скільки інші навколо читають, і скільки ще книжок не прочитаних, то почуваюся невігласом котрий прочитав три книжки: буквар, зелену і третю. Майкл каже що це хвороба сучасного покоління, навченого сприймати інформацію малими порціями і швидко перемикати увагу з одного на інше. Що в цьому є трохи вини інтернету, і мені ще пощастило що народився та жив трохи до епохи тотального онлайну. Тому я ще можу трохи читати, а наступне покоління взагалі мало що читає. Але певно то все таки багато що залежить від самої людини, та її бажання читати. Проте те, що тепер в книжок та авторів більш жорсткіша конкуренція за увагу читачів ніж це було років з 20 тому є фактом.

Та повернемося до Прохаська. Десь рік з хвостиком тому Майкл приїздив до мене та зпрезентував тоненьку книжку «Порт Франківськ» зі словами: «тримай, тобі має сподобатися». І сподобалося. З того часу стежив за новими публікаціями Прохаська в «Галицькому Кореспонденті», переглядав відео з ним, а восени навіть пощастило прогулятися Франківськом в екскурсії з гідом Прохаськом (дякую Толику). Так от минулого четверга Прохасько був в книгарні «Є», попасти туди не вдалося, проте мені потім знову порекомендували почитати його «ФМ Галичина». Мені і швидше її радили, але якось все відкладав. В п’ятницю зайшов в книгарню і купив. У вечері почав читати, прочитав за один підхід. Потім ще довго лежав відловлював і вкладав спати думки котрі все крутилися в моїй голові. Взагалі якщо після декількох сторінок книжки не виникає жодних думок чи емоцій, то варто відкласти її десь далеко на полицю. Або не прийшов ще час і книжка не дозріла до вас чи ви не дозріли до книжки, або в вас з книжкою різні характери, або то повна маячня. І таке буває. А тут ловить і не відпускає з друго речення на кожній сторінці.

Так от, перечитуючи Прохаська, десь так на середині читання захотілося покинути все. Ні не читання. А той інтернет котрий ніби мав зближувати, а, насправді, віддаляє людей, суєти та комфорт міста, і перебратися десь в невелику дерев’яну хатинку під горами. Так щоб під боком був ліс, не було ніякої електрики, не ловив би мобільник. Був ди невеликий город, кури, пес, назвав би його або Бурик або Бім, а можна і подвійним іменем кликати. До ближчого магазину з поштою кілометрів 2-3.  Щоб не часто туди швендятися, але коли йшов би то зразу ж фізкультурою займався. Магазин з поштою треба для деяких харчів, нафти для гасової лямпи і щоб листи трохи надсилати. Я от не пам’ятаю коли і кому в остання слав паперового листа. Взяв би старе радіо на батарейки що б ловило довгі хвилі щоб часом знати що твориться в світі, книжок, трохи зошитів та олівців щоб записувати спостереження коли було натхнення. Годинників не брав би, їх не треба. Бо не маючи годинників час трохи сповільнюється. Порався б по городу. Бульби багато б не садив, більше різної городини. Робив би всякі настоянки терпкі й солодкі. Ще в хаті мала би бути кімнатка для подорожніх. котрі б інколи зупинялися мандруючи  в гори чи вертаючись з. Я б тоді з ними розмовляв, випитував що там в світі, просив би залишити газети в яких загорнуті бутерброди, дегустував настоянки. Ех добре би було…

А як вирощу то стану…

В дитинстві часто фантазували над тим ким ми хочемо стати коли будемо дорослими. Ну як тут не фантазувати, коли всі через раз хто приходить в гості питаються: «Петрику, а ким ти хочеш стати як будеш дорослим?». І в школі також в першому чи другому класі вчителька всіх по списку піднімала і питалася ким хто хоче стати коли буде дорослим. У відповідь чулося лікарі, вчителі, міліціонери, пожежники. Не пам’ятаю чи були космонавти чи ні.

Я пам’ятаю тільки дві професії ким хотів бути. Перша це інженер-конструктор робототехніки у Львівській Політехніці. Чому? Так це ж круто! Та й певно тому що тато теж був інженером-конструктором тоді в СКБ при заводі «Поліграфмаш». Вдома було багато циркулів, лінійок, гарно загострених олівців, райдерок зі слоном кохінор. А ще тато виписував журнали «Наука и Жизнь», ще була «Литературная Газета» і «Правда», але мене цікавила саме «Наука и Жизнь». Там наприкінці були цікаві кросворди, не такі як в інших газетах, і цікаві розділи БИНТИ (Бюро иностранной научно – технической информации) де розказували про різні технічні новинки з закордону, Маленькие хитрости та Хозяйке на заметку — різні корисні та прості поради. А потім, вже в 8-9 класі зачитувався розділом про програмування калькуляторів, в мене був Электроника МК-61, і я крок за кроком вводив в нього нові програми, ігри, пробував щось писати своє. Але то було набагато пізніше, коли я вже не знав ким хочу бути. Так от хотів бути інженер-конструктором робототехніки у Львівській Політехніці, саме так сказав був вчительці на якомусь уроці. Перед тим тата розпитавшись де такого можуть навчити. Хотів проектувати різних роботів, механізмів що б спрощували наше життя.

Також якось чи то прочитавши в газеті, чи почувши по телевізору в новинах, тоді ще ми дивилися новини два рази: після вечірньої казки з Хрюшою і Стєпашкою, програму Время, а потім ще й після української казки, вже точно не пам‘ятаю як називалися той випуск новин, так от, дізнавшись як багато заробляють шахтарі, захотів стати шахтарем. Навіть думав переїжджати на схід, на Донбас. Просто тоді грошей так не було, а хотілося малому багато чого.

Також хотілося чим швидше вже вирости, і стати тим ким надумав, і щоб все так як надумав так і стало. Тепер трохи навпаки, не хочеться спішити виростати, хочеться думати що ще не виріс.

Я от вже попрацювавши на більш ні чотирьох роботах, та й так трохи помінявши види діяльності не маю такої впевненості як в дитинстві ким я хочу стати. Проте тепер точно знаю що ким би ви стали чи поки ще не стали, головне не переставати бути людиною. Це найголовніша наша професія.