Після дощу

В нічному повітрі після дощу ховаються безліч історій, котрих не видно під сліпучим денним сонцем. Весь шум дня затихає, залишається лише щось справжнє. Краплі минулого дощу, що запізнюються і спадають з даху та листя дерев. Легкий, прохолодний вітер, поодинокі звуки проїжджаючих в далині машин. І балкони навпроти.

От зараз з одного такого видніється червоний маячок від папіроси, що ритмічно рухається то вгору то вниз і долітає чиясь персональна трагедія:

— І як мені за ті вісімсот гривень прожити?

— …

— А мені треба за хату заплатити, їсти купити, вбратися щось…

— …

— Один місяць так, а решта?

— …

— Бо то треба було тут, блять, сидіти і ходити на роботу. А не там, блять, сидіти…

— …

— Дитина твоя немає нічого, ніяких ігрушок…

— …

— Та не мені то, курва, пересилай, а дитині…

Далі вогник зник. Вікно заскленого балкону закрилося і були знову лиш запізнілі каплі дощу, що поки не встигли долетіти до землі. І все те говорилося, тихо, спокійно, без надриву. Так, щоб ніхто не почув. Але нічне повітря після дощу, воно таке підступне, розносить все, навіть шепіт.