Брешуть всі.

Здається одне з тих місць, де люди найчастіше брешуть, це маршрутка. Звичайно, ви можете заперечити, що в РАЦСі чи в Верховній Раді брешуть ще більше, але по статистиці люди частіше їздять в маршрутці чим одружуються і стають депутатами.

От, візьмемо мене. Ні не одружений, ні не депутат, а знаєте скільки раз я вже брехав в маршрутці? Я й сам не знаю, певно більше сотні.

От їдеш, а навколо половина людей по телефону говорить:

— Я вже біля Автовокзалу. — автобус тільки виїхав від Стрийського Базару.

Чи:

— Я вже біля Стрийського — спеціально не уточнюючи чи біля парку чи вокзалу, щойно но виїхавши від Податкової.

Доповнена реальність. Збудувати свій світ з піску.

Як зацікавити дітей наукою? Правильно дати їй іграшку, котра робить «дива» і ці всі дива пояснюються чи пояснюють наукові принци, допомагають легше зрозуміти дорослий та «нудний» (насправді ні) світ науковців.

Пам’ятаєте, як в школі ми розмальовували контурні карти, у вже зазначених межах, ми розфарбовували їх різними кольорами. А тепер уявіть собі, що ви самі можете будувати нові гори, океани, острова. І це не просто, сидячи за комп’ютером, а бавлячись з піском. Так, таке можливо.

2015-07-28 11-07-29 Augmented Reality Sandbox - realtime topographic contour line generation - YouTube – Yandex

Для цього всього лиш потрібно, комп’ютер, проектор, 3D камера від кінекту, коробка з піском і кілька прямих рук. Програмне забезпечення вже написане і є увільному доступі. Також, як і інструкції з налаштування обладнання.

Sandbox4-Small

 

Камера кінекта в режимі реального часу сканує поверхню піску і одразу через програму передає нове згенероване зображення на проектор, котрий проектує цю картинку на пісок.

Таким чином розгортаючи чи згортаючи пісок, ми можемо творити нові отсрови, моря та гори. Це ж просто бомбезно і я хочу, щоб хтось таке зробив у Львові! Ну і щоб багато не писати, просто подивіться відео:

П’ємонтоманія

Прочитав статтю Чи зможе Львів утримати висоту «українського П’ємонту»?

Спочатку, мене дуже денервують і водночас доводять до сміху такі самоназви, як «український П’ємонт», «Маленький Париж» etc. Порівнюючи себе з кимось, хочемо возвеличитися, а насправді ні, навпаки, понижуємо свій культурний рівень, забираючи собі чужі характеристики і не даючи жодних своїх. Чи хтось чув, щоб П’ємонт називали «італійською Галичиною», Париж «великим Кіровоградом» чи Чікаго «американським Новим Роздолом»? Пора позбуватися меншовартості, порівнюючи себе з кимось, треба бути собою!

Далі. Львів місто попси та пльоток. Масова культура тут засіла вже давно, що з одного боку природньо, бо вона ж таки масова, але з другого боку, вона розповзлася повсюди, як газ витісняючи все навколо. Яка вистава визвала стільки ж шуму, як скандал і обсмоктування кісточок з двох боків довкола Театру Лесі Українки? Львівська Опера дивується, що лише 10% львів’ян ходять на опери. Мене дивує, чого аж 10% в той час, як біля гардеробу заносить ароматами туалету, а під бильцями крісел можна намацати жуйку попереднього відвідувача. Також трохи дивно чути про культуру від організацій, котрі проводять концерти Лєночки «МІНЯ АЖ ТРІСЬОТ» Ваєнги, та організацій, котрі кидають своїх партнерів, повертаючи квитки, як не продані, а натомість продають квитки зі своєї каси.

Про те, що туристи більше їдуть до Львова на «криївки» і «мазохи», а не в музеї та театри, так це не проблема людей чи кав’ярень (можливо трохи проблема людей), це проблема музеїв та театрів. Проблема підходів та маркетингу. Культура має мати своїх маркетологів, промоутерів. Девід Огілві в своїй книжці «Про рекламу» описував випадок з філармонією в Нью Йорку ще 50 роках. Оркестр грав чудову музику, але на нього ніхто не ходив. Тоді вони купили сторінку в Нью Йорк Таймз, найефективнішому на той час інструменті, та й розмістили репертуар на 14 тижнів з купоном. Це ринок, дєтка! Якщо тебе не знатимуть, тебе не купуватимуть. Але реклами замало, потрібен якісний продукт.

Девід Огілві в своїй книжці «Про рекламу» описував випадок з філармонією в Нью Йорку ще 50 роках

 

Я знаю репертуари Першої сцени від Драбини, театру Курбаса, театру Лесі Українки і я чув відгуки про їх вистави не лише від культорологів-мистецтвознавців та акторів, а й від інших людей. Про виставу «Баба» я навіть чув відгук від випадкових людей, що чекали на останній автобус 3А, та говорили між собою, що «актор Стефан від Курбаса на сцені грав бабу, тобто був в ролі баби». Я не знаю репертуарів інших театрів. По музеях. В більшості випадків музеї проводять дні не відкритих, а закритих дверей. Знайома з Києва з третього разу змогла лише попасти в музей Пінзеля. Колега, приїхавши з Парижу, де відвідав музей Родена, в якому є і кафе, безліч туристів, що ходять і фотографують, перше, що зробив, повернувшись до Львова пішов в музей Пінзеля. Де його зразу на порозі зустрів знак «не фотографувати» і холод. Ще раз. Культуру та мистецтво треба «вміти продавати». На жаль, в багатьох людях (але не у всіх, на щастя) що причетні до культури глибоко в підсвідомості сидить радянський ген, якого вони ніяк не можуть побороти. І як би гарно вони не огорталися в сучасніcть, затхлий запах совка просочується назовні.

І хто в тому винен? Підприємці, котрі відкривають нове кафе?  ЗМІ, котрі пишуть про них? Туристи, котрі приїжджають, щоб туди піти? Влада? Менеджери державних закладів культури, що хочуть котитися по накату на старому досвіді, «заслуженості», «народності»? Чи це все переселенці приїхали і таке нам тут поробили? А винні всі! І не треба перекидати стрілки і мірятися довжиною провини. Потрібно вирішувати як змінюватися, щоб бути конкурентоспроможними.

Але не все так погано. Є зрушення і в бібліотеках і в театрах і в музеях. Є зрушення в громадськості, котрі захищають і творять свій простір. Так само як є опір на ці дії. Але це значить що йдеться в правильному напрямі. Ну і на сам кінець давайте грати у WIN-WIN гру. Та й реєструйтеся і приходьте на Конгрес Культури, шукати і творити правильні рішення.