Пам’ять і хліб

Поділитися

Ані мою бабцю, ані мого діда на торкнувся голодомор 32-33 років. Вони тоді були ще малими і жили в маленьких селах Кнісело та Воскресінці на Західній Україні.

Дідо Павло, котрому тоді було 4 роки майже нічого не пам’ятав, але йому розказували як приходили люди з Великої України і розказували про голод. Селяни довго не могли зрозуміти як там може бути голод, коли тут все вродило.

Бабця Михайлина, пам’ятає голод в повоєнний час. В неї було багато сестер. Навесні, все що зеленіло, використовували для обіду. Також в страви йшли і перемерзля бульба та буряки. Смажили натину (лободу), кропиву, перебивалися як могли. Пам’ятаю, коли ще був малий, дідо також готував смажену натину зі сметаною.

В нас вдома, на стриху завжди були запаси, круп, цукру, зерна, сірників так на всяк випадок.

До їжі ставилися шанобливо, але найбільше до хліба, він був як святим. Не дай бог ним кидатися. А як, бува, випадково впав на землю, то підняти, обтрусити, поцілувати і поставити десь на гору для пташок.

Для мене такий ритуал з хлібом виглядав цілком природнім. І якось трохи дивно було читати, як хтось там робив з хліба чорнильницю, чи хтось робить «прикольні фотки» кота з куском хліба на шиї, чи просто «фехтують» батонами.

Просто пам’ятайте, що таке було і, бажано, не один день в році.