По дорозі до Одеси

Насолоджуюся прекрасною південною говіркою. Двоє батьків з Одеської області забирали своїх дочок дев’ятикласниць та менших з санаторію та зробили екскурсію по Львова. Ну і два папи під час екскурсії дзьобнули потрохи  тепер от сидять, балакають. Один такий з вусами в два рази більше другого, а другий менший але більш вкосівший.

–  Та то всі мої дочки. От я кажу своїм дітям: Діти ви є мої діти!
– Але ж хороше свято ми їм влаштували. Вони запомнять його на все життя!
– Та в послєдній раз таке бачили!
– Ну, я б не сказав що в послєдній, в первий!
– Ну так, в первий! Правильно Віталійович ми ради дітей живем!

– А ви на господарстві живете?
– Так, коровки, тільки на господарстві.
– А ми з віддиху. Моя казала про корову, а я їй кажу що то треба за ним ходити.

– А ви в неділю будете на ринку? Ми там будем бринзу продавати. Може б зустрілися, потім би в гості пішли.
– В неділю яке число?
– Первоє.
– Первоє? Гм, то ми сто процентів в город поїдемо. Там по барах на лиман, ще яка культурная програма буде. Первого це ж день защіти дітей і я точно уверен що ми поїдемо в город.

– І вона вже два года работає бугалтєром і на конвєрті. Все її взяли одразу, бо мозги є, а нелегально, стаж не йде. А колись як вчився род на тракториста, то тобі зразу ж в стаж йшло. А вона закінчила всі ті Академії в Києві, бакалаври і тепер на канвєрті, нелегально.

І так добре собі говорять. Переважно біььше говорить той менший. Більший більше слухає.

Коли менший пішов до свого вагону, дивитися до дітей, більший, вусатий Віталійович повернувся до мене і сказав:
– Сім дітей в чоловіка і всі щось хочуть кудись пробитися, а він один паше. – і почав застеляти свою боковушку.

Так якось тоді захотілося, щоб в тих двох родин все було добре. З віконних шпарин дув холодний вітер.