В поїздах легко пишеться. Або просто ти їдеш один на пів вагона, і колеса самі вистукують «тидик-тидик, пиши-пиши», або тут відбуваються якісь події,про які неможливо не написати.
Але, як маєте можливість, змінюйте час від часу маршрути своїх подорожах в електричках. Так веселіше. Кожен поїзд, то як маленьке місто. Тут є свої мешканці, свої торговці і свої артисти. При чому мешканці вагонів настільки постійні, що практично завжди сідають на одні і ті ж місця, на свої лавки. Тарас, колись розказував що його колега колись знайомився, фліртував та розставався з дівчатами в електричках на роботу і з. Потім, як з кимось сварився, мусів завжди пам’ятати в якому вагоні в котрій годині їхатимуть екси і теперішні пасії, щоб не перетинатися.
Цих вихідних я їхав в Заболотці і назад. Це в той бік як на Броди. Святкували день народження, обтинали бурячанку штик-ножем, викопаним колись на городі, говорили.
Туди. Перпутав трохи час. Прийшов занадто швидко. Купив журнал в дорогу. Був час зайняти собі місце. Коло вікон вже не було. Прийшло сісти з краю лавки. Їхав спеціально в суботу зранку з надією що більшість студентів їхало в п’ятницю ввечері. Хоча на Підзамче люди вже стояли. Пройшов якийсь з артистів з піснею. Про що співав, забув. Далі, зразу за собою почув дзвінкий жіночий голос котрий в віршах розказував як ми не по християнськи живемо і треба навертатися. І нам всім повезло, адже тільки зараз є унікальна можливість вільно говорити про Новий Завіт. І ми всі можемо його абсолютно безкоштовно отримати. В білому харчовому кульочку, а також по кишенях плаща лежали чорні книжечки з червоним серцем на обкладинці, та списаними синьою ручкою форзацами. Люди брали книжки, хто одну, хто дві, я читав журнал. Моїм здивуванням було те, що носієм дзвінкого, жіночого, римованого голосу виявився чоловік в світлому плащі, невеликою бородою і саморобними табличками з аркушів ватману А4, так, як це носять номера спортсмени-бігуни, коли долають чергову дистанцію. На табличках було написано «Дарую даром». Потім хтось з великою спортивною сумкою перекинутою через плече в спортивній куртці і шапці зупинявся біля кожної лавки і повторював свою мантру: «шкарпетки, зимові, весняні, осінні, лєтні, літні, кому шкарпетки». Приїхали. Заболотці.
Назад. Андрій перед тим як садити на електричку назад, сказав, що там часто не буває місця де сісти, а ще як пустять вісім вагонів замість десяти, то точно тяжко буде. Пустили вісім вагонів. Всі дерев’яні лавки вже були зайнятими. Я став в проході, притулився до якоїсь лавки і став читати. Студенти з рюкзакам та, переважно, трохи кислими обличчями або дивилися у вікно, або спілкувалися, або сиділи в телефонах. Першими пішли торговці. Снікерси, мінеральна вода, арахіс в шоколаді в жовтій упаковці з клоуном. Далі три циганчати затягнули «чИрвону руту». Та щось вони заплуталися і тричі проспівали «бачу я тебе в снах, ти чарзілля шукала… та у мене єдина тілки ти одна… чирвону руту…». Я відкрив планшет і почав писати. Станція Підзамче. Львів. Кінцева.