Найкраще еспресо фестивалю «На каву до Львова». Експрес оцінка львівських кав’ярень

Вже добіг до кінця фестиваль «На каву до Львова», ви вже певно знаєте котра з кав’ярень перемогла, але я вам скажу дещо від себе. Напередодні свята, мене попросили зробити щось подібне як я робив на пивному турі, пройтися по кав’ярнях і потесувати їхнє еспресо.

Ось яке визначення вікіпедія дає терміну еспресо:

«Еспресо (італ. espresso — «вичавлений», «спресований») — міцна кава, зварена за допомогою нагрітої насиченої водяної пари, пропущеної через обсмажені, дрібно мелені зерна кавового дерева.»

Перед тим як приступити до тест, я перечитав історію та як правильно пити еспресо. Подають його зі склянкою холодної води, яку потрібно випити до того, а не під час чи після еспресо. Це робиться для того щоб якнайкраще відчути смак кави. Всі кави я пив без цукру, це також для того щоб сповна оцінити якість напою, цукор, як на мене, може як і приховати слабкі сторони так і приглушити сильні. Також звертав на такі моменти виставляючи оцінку: подача, міцність, густина, смак (гірчинка,кислинка).

Нижче перелік кафе з оцінками та короткими враженнями де я був.

Кавовий тур «На каву до Львова» Продовжити читання

Поїздатий репортаж

В поїздах легко пишеться. Або просто ти їдеш один на пів вагона, і колеса самі вистукують «тидик-тидик, пиши-пиши», або тут відбуваються якісь події,про які неможливо не написати.

Але, як маєте можливість, змінюйте час від часу маршрути своїх подорожах в електричках. Так веселіше. Кожен поїзд, то як маленьке місто. Тут є свої мешканці, свої торговці і свої артисти. При чому мешканці вагонів настільки постійні, що практично завжди сідають на одні і ті ж місця, на свої лавки. Тарас, колись розказував що його колега колись знайомився, фліртував та розставався з дівчатами в електричках на роботу і з. Потім, як з кимось сварився, мусів завжди пам’ятати в якому вагоні в котрій годині їхатимуть екси і теперішні пасії, щоб не перетинатися.

Цих вихідних я їхав в Заболотці і назад. Це в той бік як на Броди. Святкували день народження, обтинали бурячанку штик-ножем, викопаним колись на городі, говорили.

Туди. Перпутав трохи час. Прийшов занадто швидко. Купив журнал в дорогу. Був час зайняти собі місце. Коло вікон вже не було. Прийшло сісти з краю лавки. Їхав спеціально в суботу зранку з надією що більшість студентів їхало в п’ятницю ввечері. Хоча на Підзамче люди вже стояли. Пройшов якийсь з артистів з піснею. Про що співав, забув. Далі, зразу за собою почув дзвінкий жіночий голос котрий в віршах розказував як ми не по християнськи живемо і треба навертатися. І нам всім повезло, адже тільки зараз є унікальна можливість вільно говорити про Новий Завіт. І ми всі можемо його абсолютно безкоштовно отримати. В білому харчовому кульочку, а також по кишенях плаща лежали чорні книжечки з червоним серцем на обкладинці, та списаними синьою ручкою форзацами. Люди брали книжки, хто одну, хто дві, я читав журнал. Моїм здивуванням було те, що носієм дзвінкого, жіночого, римованого голосу виявився чоловік в світлому плащі, невеликою бородою і саморобними табличками з аркушів ватману А4, так, як це носять номера спортсмени-бігуни, коли долають чергову дистанцію. На табличках було написано «Дарую даром». Потім хтось з великою спортивною сумкою перекинутою через плече в спортивній куртці і шапці зупинявся біля кожної лавки і повторював свою мантру: «шкарпетки, зимові, весняні, осінні, лєтні, літні, кому шкарпетки». Приїхали. Заболотці.
Дарую даромНазад. Андрій перед тим як садити на електричку назад, сказав, що там часто не буває місця де сісти, а ще як пустять вісім вагонів замість десяти, то точно тяжко буде. Пустили вісім вагонів. Всі дерев’яні лавки вже були зайнятими. Я став в проході, притулився до якоїсь лавки і став читати. Студенти з рюкзакам та, переважно, трохи кислими обличчями або дивилися у вікно, або спілкувалися, або сиділи в телефонах. Першими пішли торговці. Снікерси, мінеральна вода, арахіс в шоколаді в жовтій упаковці з клоуном. Далі три циганчати затягнули «чИрвону руту». Та щось вони заплуталися і тричі проспівали «бачу я тебе в снах, ти чарзілля шукала… та у мене єдина тілки ти одна… чирвону руту…». Я відкрив планшет і почав писати. Станція Підзамче. Львів. Кінцева.

Діалоги

Саша мене запитувала чи в мене хороший слух чи я на щось записую ці всі діалоги, що публікую в фейсбучок. Слух ніби не дуже поганий, просто, інколи, люди ще голосно говорять. А решта, намагаюся якнайточніше запам’ятати. Зазвичай запам’ятовуються найяскравіші моменти. Ними з вами і ділюся.

Cafe 1.

«Я не люблю говорити про колишніх» повторювала час від час дівчинка за сусіднім столиком. Але кожного разу ця праза ставала початком нової історії.

Ну ти розумієш, я завжди хочу залишитися друзями. Ну розсталися, але все таки в нас є багато спільного. Я не проти спілкування. Хочу полюбити його нову нинішню, хоча вона мені може не подобатися. Але ж він все таки хороший. В нього є смак. Він вибрав її, а колись, все ж таки він вибрав мене. А з їх боку все повністю навпаки. Він каже: «ми можемо спілкуватися, але не публічно», але я проти цього. Ну ти розумієш, я за відкритість.

Я не люблю говорити про колишніх…
— Зустрічалася я якось хлопчиком ще зі школи, а потім ми розійшлися. І ми домовилися що повідомимо один одного як будемо наново зустрічатися з кимось. Але він не повідомив мене та й почав зустрічатися з дівчинкою. А потім розійшовся з нею. І так потім ставалося що ми з нею часто перетиналися. То на виставці, то на концерті, то на якійсь іншій події. Але так не розмовляли. Просто бачилися. Потім вона якось підійшла та й заговорила. Та й ми якось стали товаришувати, аде в нас було багато, трохи спільного. Але з часом мені набридло, бо як тільи ми говорили, вона хотіла говорити про нього. Все розказувала і розпитувала як в нас з ним ті чи інші речі були. Але я все таки не дуже розказувала, бо є щось та й приватне. Бо в нас з ним все таки була перша любов, він декілька років за мною упадав перед тим як зізнатися. Я навіть не знала що він декілька розків упадав. А потім вона якось напилася і комусь розказала, що я їй так собі подруга, що вона і далі закохана в нього і спілкуючись зі мною про нього їй стає легше. А потім вона потоваришувала з його татом, я все таки більше з його мамою спілкувалася…
— Я не дуже люблю говорити про колишніх…

Я допив свою каву, попросив рахунок і пішов далі.

Генацвале.

Четверо дідусів сиділи за столиком і щось святкували. Я сидів до них спиною і не розгледів їх добре, але один з них точно був лисим.

— n-p-n и p-n-p переходы…
— А помнишь как мы с тобой с политеха воровали…
— Конденсаторы…
— Нет, хотя и их тоже. Эти… как его, ну эти…
— Ах, да, вспомнил… эти, точно, как их…
— Дипломные, не , как их…
— Вспомнил, курсовые
— Да. Мы приезжали на волге. Я стоял на стреме. А ты лез через окно, чтобы его открыть. Ты полез и свалился на пол. И там весь вымазался. Ты сказал что они его чем то намастили были.

— У тебя такая красивая форма черепа. Дай я её поцелую.

— Улыбнитесь. Я снимаю в HDR формате. Петрович, не двигайся. Петрович, зачем ты двигался. Ты не вышел в HDR, теперь тебя надо нахер удалить
.

Дідусі розійшлись. Ми ще пили зелений чай, їли хачапурі і обговорювали якісь інтернет справи.

Основний інстинкт

«я Майкл! Майкл Дуглас, бля! Діссант, на!» — ричав худий, сивий з запалими очима чувак. Він одночасно кричав, хитався і розмахував своїми брудними від мвзуту руками. Він мусів ними махати, бо переставши, втратив би рівновагу і впав. «Та ти знаєш хто я? Я, Майкл Дуглас!» ще декілька разів повтоив цю фразу.

Далі витягнув з кишені папіросу, не розгледів з фільтром чи без, і перед тим, як її запалити, він шморгнув носом, щоб потім зверхньо сплюнути на землю. Не вийшло. Сопля приземлилася на ліву штанину джинсів. «Дуглас» обтер її рукою, підпалив і затягнувся папіросою.

Двері автобуса закрилися. Він постукав по них кулаком. Ще раз крикнув «Майкл Дуглас» і відійшов в бік.

Як виковувалися пера

Шукаючи щось в інетрнеті я випадково натрапив на статтю в вікіпедії про Поступ, а там далі посилання на сайт Вахтанга Кіпіані і статті та інтерв’ю як створювався Поступ — Життя у «Поступі», Post-Кривенко та спогади Андрія Квятковського Невагамовний. Неймовірно цікаво читати як створювалася одна з культових в газет. В мене вдома колись були переЕРИні копії Post-Поступів, надрук був лише з одного боку. Я тоді ще взагалі був малим, статті звідти не читав, проте завжди їх з якимось трепетом перегортав.

Я переконаний, що назву нам “продав” Славко Грицак, тоді ще історик-початківець. Це була ніби апеляція до Франкового досвіду – Грицак переконував, що у нього була ідея видавати газету під такою назвою. Грицак запропонував гаслом також слова Івана Франка – “Більше поту – менше крові”. Найкумедніше в цій ситуації те, що коли Рада тривалий час дискутувала про назву, тільки я, Марков, Стецьків, Гринів і Турій знали, що у Романа в кишені вже лежав квиток до Вільнюса, а в течці… готовий макет газети – і саме «Поступу»! Продовжити читання

Сторожі тротуару. Відгук

Сторожі тротуаруОт якби мене запитали про що книжка, я б міг довго говорити що це про Львів, трохи про вісімдесяті, трохи про дев’яності. Це про втрачене покоління, покоління тих кому пів життя втовкмачували гасло «одне життя — одна робота», котрі мали до пенсії припаювати до монтажних плат транзистори КТ-315 (важливо не переплутати з КТ-361, бо в них різні полярності) і тут всього цього не стало. Так, всі вони прагнули свободи, але вони не були навчені до неї, не були до неї готовими. Книжка про старість. Книжка про любов і про те як її немає, книжка про життя без прикрас. Продовжити читання

Закривайте двері! Бережіть тепло!

Сьогодні більше як пів дня провів на форумі. Поміж стендами з тисячами книжок. Мільйонами чи, навіть, мільярдами слів. Проте найкрутіші фрази прочитав на аркуші А4 на якомусь під’їзді:

Закривайте двері! Бережіть тепло!

Фрази прості та геніальні в своїй простоті. Не знаю чи задумувалися ті хто їх писали на ними чи просто хотіли вирішити свої побутові проблеми. Але фрази просто переповнені змістом.

Закривайте двері! — Рухаючись вперед, не забувайте закривати за собою двері. І викидайте ключ. Далеко. Так, щоб потім не знайти. Щоб не залишалося спокуси потім повертатися і осідати в комірці затишності. В комірці минулого. Бо раз, не закривши двері та повернувшись, ви зможете залишитись там назавжди. Закривайте двері і рухайтеся вперед!

Бережіть тепло! — Не втрачайте ні джоуля! Його потів дуже важко назад здобувати. Консервуйте його. Ховайте у внутрішні засіки, воно потім вам дуже пригодиться. При довгій дорозі вперед. З закритими позаду дверима. Особливо бережіть тепло близьких людей.

Тож, закривайте двері і бережіть тепло!

Фотомиті з Fujifilm X100S

Життя складається з фрагментів, миттєвостей, зафіксованих кадриків фотоплівки в голові. А з другого боку все навколо проноситься на величезній швидкості. Час прискорюється, набираючи по черзі першу, другу, третю… космічні швидкості. Виносить в незвідане майбутнє і тоді хочеться вигукнути фаустівське «Спинися, мить! Прекрасна ти!».FujiFilm X100S

Продовжити читання

Камінна погода

Сьогодні у Львові камінна погода. Не вітер західний зі швидкістю п’ять метрів за секунду, тиск 735 міліметрів ртутного стовпчика, вологість 91%, мінлива хмарність часом дощ +15, а саме камінна погода. Погода, коли найкраще сидіти в кріслі-гойдалці, накритися пледом, пити гарячий чай біля каміна і читати добру книжку.

Вдягайтесь тепліше, коли ще немає камінів поруч.

Знання — сила!

Через вихідні в мене в стрічці новин декілька раз випливав лінк на статтю на УП під заголовком «Знання – сила?». Можна було б звернути увагу лише на те що в заголовку замість тире використовується дефіс і на цьому закінчити обговорювати якість статті, але я її все таки перечитав. Перечитав її двічі. Думав з другого разу мені відкриється якась потаємна суть котру хотів сказати автор. На жаль ні. Не відкрилася. Таких бздурів я давно не читав. Продовжити читання