Звичайна Справа. Нічого надзвичайного

Поділитися

Звичайна справаМинулої неділі був на блогерському показі нового українського фільму Звичайна Справа.  Звичайно якщо в нас в Україні виходять в світ по декілька фільмів на рік, то це вже подія. Та й пару місяців вони посвітилися в фейсбуці, тому я б і так пішов подивитися. А тут випала нагода ще й поспілкуватися з людьми причетними до творіння фільму. Тому було цікаво чи буде цей фільм кроком вперед від доволі доброго ТогоЩоПройшовКрізьВогонь, проте для мене це здалося кроком вбік з легким відступом назад.

Можливо на мою оцінку вплинула також прес-конференція і слова, як мені здалося, ображеного головного актору фільму Тараса Денисенка про те чого ми все хочемо порівнювати українське кіно з американським, що от ми інші. Але то таке у людей творчості свої причуди і їх легко образити.

Про сам фільм не скажу щоб не сподобався, але і не скажу що й сподобався так десь 5 з 10 оцінка. Мені здалося що занадто багато всього намішали в фльмі і комедію і драму і філософію нічого з того не довівши до пуття. Фільм можна розділити на десяток коротких історії-єралашів та й показувати по тб окремою передачею. Звичайно є декілька хороших жартів. Проте мені не прийнятна та не дуже зрозуміла мотивація головного героя. Також мова в кіно., Жорику, Толяне, так ні хто не розмовляє. Весь цей рафінад вносив невеличке напруження в перегляд.

Чи варто дивитися, думаю що так. А може він вам сподобається.

UPD. Текст коментаря котрий заслуговує бути проіндексованим:

Як на мене, фільм Мілоша Формана “П’ять легких музичних п’єс”, чи фільм “Осінній марафон” Данелії, чи навіть “Польоти уві сні і на яву” Балаяна при подібності теми – кризи чоловіка середнього віку, що взагалі, почалася ще з Данте, і деякій споглядальності сюжету, мають чіткі драматургічні конструкції з захоплюючою дією. А ця картина “Звичайна справа” за силою драматургічної напруги і повною відсутністю колізії між позицією героя (якої, правда, взагалі немає) і суспільства могла б розраховувати на 5-10 хв. хронометражу. Хіба можна співчувати герою, що лізе до танцівниці у нічному клубі чи не боронить діда, у якого просто так, з дикунської заздрощі відбирає майбутній політик і сектант Червонецький велосипед? А ці всі трюїзми з наркоманами, common places з садо-мазо головлікарки (актриса Надірадзе), яка слова по-нашому нормально проартикулювати не здатна, чи всі загальні місця з собачими похоронами. Ще варто було додати роботу у маніфестаціях за сто гривень на різні нібито політичні сили і випуск новин ТСН чи набір утертих тем Четвертого кварталу був би досягнутий. Фільм, як на мене – підробка, він не стосується української душі. І своєю фальшивістю і поверхневістю працює проти українського. Колізія не розвивається з бажання героя щось змінити в своєму житті і тому нікого по-справжньому зачепити не може. Кіно вийшло жальке і зленьке. Діда лиш шкода, у якого гицелі ровера відбирають. Біда лиш в тім, що ці гицелі мали б говорити російською. Тоді б був зовсім інший акцент, тоді б ми зрозуміли, що чужинці чи покручі, чи двовіри забирають у нас наше. Тоді б було зрозуміло хто українському діду жити не дає… Тоді б цей фільм для мене був українським… А ще мене турбує облуда, яка видається за рекламне гасло: “Дивіться другий після “ТОЙЩОПРОЙШОВКРІЗЬВОГОНЬ” український фільм!” За роки незалежності знято близько 40 українських художніх фільми, але їх ніхто побачити не міг і не може (крім Богдана Хмельницького і Мазепи) з елементарної причини, тому що на промоцію цих фільмів, виготовлення копій і прокатних (рекламних) матеріалів Держкіно України не давало коштів. Коли б дало, то ми б їх побачили ще раніше впродовж 21 року незалежності у кінотеатрах. Зараз вони лежать на полицях кінофонду ім. Довженка. Серед цих сорока картин є й фільм Михайла Іллєнка “Сьомий маршрут”, і “Татарський триптих” Муратова за оповіданнями М.Коцюбинського, і “Аве Марія” Л.Єфіменко та Ю.Іллєнка, і “Троянський спас” О.Денисенка, і “Юденкрайз або Вічне коло” Домбровського, і “Приятель небіжчика” Криштофовича, “Хіппініада або материк кохання” Бенкендорфа, “Вальдшнепи” Муратова, “Іван Миколайчук. Посвята” і багато інших. Де вони? Хто їх бачив? Можливо, деякі з них так само недосконалі, але ж напевне не всі. Прецінь, вважаю, що дивитися картини тільки через те, що вони нібито “українські” ненормально. дивляться фільми тому, що ідеї і дія у фільмі -зачіпають глядача за живе.

  • Петро, я вже розповідав тобі, розповім й іншим. Моя сестра, любитель правильної української мови, їдучи в маршрутці якось запитала: “Виходитимете на наступній зупинці?” Так на неї пів маршрутки звернуло увагу – дивились із здивуванням.

    Так от, якщо будуть частіше показувати українські фільми з правильною мовою, то можливо перестануть люди дивуватись красивим за формою словам “виходитимете” чи “Жорику” ;)

    • Звичайно, колего, я погоджуюся з вами що потрібно невпинно вдосконалювати нашу солов’їну, полоти бур’ян! Проте в дійсності ні коли не вийде щоб усі в суспільстві спілкувалися однією мовою, з однією інтонацією без жаргонізмів. І це добре, бо якраз є ознакою того що мова жива.

  • Ніякого дискомфорту від мови не відчував. Можливо навколо мене так і говорять))

    А фільм дуже ок, як на мене. Сподобалися вірші і деякі роздуми. Тому раджу дивитися!)

    П.С. а за подкаст я здивований)))

  • Глядач

    Як на мене, фільм Мілоша Формана “П’ять легких музичних п’єс”, чи фільм “Осінній марафон” Данелії, чи навіть “Польоти уві сні і на яву” Балаяна при подібності теми – кризи чоловіка середнього віку, що взагалі, почалася ще з Данте, і деякій споглядальності сюжету, мають чіткі драматургічні конструкції з захоплюючою дією. А ця картина “Звичайна справа” за силою драматургічної напруги і повною відсутністю колізії між позицією героя (якої, правда, взагалі немає) і суспільства могла б розраховувати на 5-10 хв. хронометражу. Хіба можна співчувати герою, що лізе до танцівниці у нічному клубі чи не боронить діда, у якого просто так, з дикунської заздрощі відбирає майбутній політик і сектант Червонецький велосипед? А ці всі трюїзми з наркоманами, common places з садо-мазо головлікарки (актриса Надірадзе), яка слова по-нашому нормально проартикулювати не здатна, чи всі загальні місця з собачими похоронами. Ще варто було додати роботу у маніфестаціях за сто гривень на різні нібито політичні сили і випуск новин ТСН чи набір утертих тем Четвертого кварталу був би досягнутий. Фільм, як на мене – підробка, він не стосується української душі. І своєю фальшивістю і поверхневістю працює проти українського. Колізія не розвивається з бажання героя щось змінити в своєму житті і тому нікого по-справжньому зачепити не може. Кіно вийшло жальке і зленьке. Діда лиш шкода, у якого гицелі ровера відбирають. Біда лиш в тім, що ці гицелі мали б говорити російською. Тоді б був зовсім інший акцент, тоді б ми зрозуміли, що чужинці чи покручі, чи двовіри забирають у нас наше. Тоді б було зрозуміло хто українському діду жити не дає… Тоді б цей фільм для мене був українським… А ще мене турбує облуда, яка видається за рекламне гасло: “Дивіться другий після “ТОЙЩОПРОЙШОВКРІЗЬВОГОНЬ” український фільм!” За роки незалежності знято близько 40 українських художніх фільми, але їх ніхто побачити не міг і не може (крім Богдана Хмельницького і Мазепи) з елементарної причини, тому що на промоцію цих фільмів, виготовлення копій і прокатних (рекламних) матеріалів Держкіно України не давало коштів. Коли б дало, то ми б їх побачили ще раніше впродовж 21 року незалежності у кінотеатрах. Зараз вони лежать на полицях кінофонду ім. Довженка. Серед цих сорока картин є й фільм Михайла Іллєнка “Сьомий маршрут”, і “Татарський триптих” Муратова за оповіданнями М.Коцюбинського, і “Аве Марія” Л.Єфіменко та Ю.Іллєнка, і “Троянський спас” О.Денисенка, і “Юденкрайз або Вічне коло” Домбровського, і “Приятель небіжчика” Криштофовича, “Хіппініада або материк кохання” Бенкендорфа, “Вальдшнепи” Муратова, “Іван Миколайчук. Посвята” і багато інших. Де вони? Хто їх бачив? Можливо, деякі з них так само недосконалі, але ж напевне не всі. Прецінь, вважаю, що дивитися картини тільки через те, що вони нібито “українські” ненормально. дивляться фільми тому, що ідеї і дія у фільмі -зачіпають глядача за живе.

    • Дуже дякую за розлогий відгук, шкода що ви вирішили залишитись анонімом коментуючи це. Я включу коментар в текст допису, проте якщо будуть заперечення з вашого боку, то не буду включати

  • «Звичайна справа» — Валентина Васяновича цілком відповідає назві.

    Хоча мова і поведінка героїв видається штучною, не природною,
    надуманою. І все це при тому, що були великі очікування і душі так
    хотілось українського фільму, українського саме по духу та змісту.

    Замість цього отримали звичайну ситуативну історію життя людини, яка
    не те, щоб не хоче жити, але просто не знає як це і що воно таке «жити».
    А все тому, що не розбирається у собі (парадокс, але який часто
    зустрічається серед лікарів – психіатрів та психологів), не володіє
    собою: почуттями, емоціями, діями. Та й взагалі не знає, чого його душі
    треба. До того ж головний герой – понурий депресивний та лінивий тип,
    алкоголік та нездара; за поведінкою і схильностями мало схожий на
    чоловіка, достатньо інфантильний та безвідповідальний. Справжній «герой»
    нашого часу, нічого особливого, пересічні муки пересічної людини.

    Переконані, що кожен має чи мав таких знайомих серед свого оточення.

    «То це ж чудово!» — лунатимуть вигуки наївних, які глибино не
    задумуються (може й не здатні до осмислення). «Ура. Знято новий
    український фільм! Це – свята справа!» — почуємо від інших. Крім того
    стільки відомих людей зайняті в епізодах. Значить це важливо, це щось
    хороше.

    Але остерігайтесь упередженого захоплення та зачарування від передчуття до перегляду фільму.

    Практично гарантоване розчарування та навіть почуття ніяковості та
    незручності за країну Україну (це, звичайно, стосується лише особливо
    відповідальних, мотивованих, соціально активних та небайдужих громадян).
    Сценарій незамислуватий та блідий, нічого особливого, характер
    глобалізаційно – космополітичний (заберіть нав’язану, можливо модою та
    менеджментом, мову і нічого справжнього українського по духу не
    залишиться), занепадницький. В цілому – не цікаво; банально, незатійливо
    – типово.

    Картина – суцільний морок (хіба що комусь замало життєвої правди
    навколо), достатньо брутальна, цинічна (моментами) і навіть «чорнушна»,
    але, звісно, з претензією на дотепність та оригінальність. Особливо
    неприємним та злочинним є факт того, що протягом всього фільму герої
    випивають спиртне – хто більше, хто менше, і цим «лікують» себе. На
    фоні тотального алкоголізму в Україні – це виглядає обурливо, як
    пропаганда нездорового способу існування.

    Фільм «Звичайна справа» показує все як є, але з трохи перетиснутою
    акцентуацією та перебільшенням. Але найгірше, навіть не натякає на шляхи
    подолання життєвих криз, не докопується до їх витоків, не показує
    пошуки виходу.

    Висновок один: все безнадійно.

    Вихід з кризи показано наочно – смерть (бомж палить на вогнищі книгу
    своїх віршів, а далі йде на цвинтар до своєї ж могили, де, як ми маємо
    здогадатися, похована його душа).

    Як це прогнозовано, патетично та понуро.

    Ні полегшення, ні радості, ні роздумів твір Валентина Васяновича не
    викликав. В душі та розумі – пустота, дії в фільмі розтягнуті,
    психологічні загострення не виписані, непомітно якоїсь особливої
    майстерності, авторських пошуків та їх результатів — знахідок.

    Є побоювання, що така робота може лише посилити зневіру у
    кінематограф та його магію; створити відчуття безвиході та спровокувати
    виникнення депресивного стану у людей, які ще здатні до чогось прагнути
    та жити з вірою та надією на краще.

    Душі та серця, які б режисер міг (в ідеалі — мав) вкласти в роботу відчутно не було.

    Стьоб з проповіддю підвішеного і «розп’ятого в гіпсі героя» — слабкі
    потуги доторкнутись до глибинної проблематики – пошуку Бога в самому
    собі, а разом з ним сенсу та виходу (не будемо про релігії та церкви,
    які себе практично дискредитували).

    Деякі епізоди відчуваються незавершеними. Думки – спірними і хибними
    (наприклад: хіба поети можуть сподіватися на належну оцінку творчості
    публікою, виносячи свої твори на загал, адже маси, в цілому, дурні та
    нерозвинуті, то що ж варта їх думка; часто істинні поети випереджають
    свій час і залишаються незрозумілими для сучасників).

    Герої – банальні: головна героїня – уособлення бездушності та
    черствості натури; головний герой – уособлення образу невдахи, тюфтія,
    розмазні та ображеної на життя людини; хлопчик – дивовижно байдужий,
    без емоційний, мовчазний, наче відморожений, схований «під спідницю»
    матері; друг героя – відверто придуркуватий авантюрист, якому занадто
    щастить; найближчі родичі героя – відсторонені багаті бовдурі,
    зарозумілі та до всього байдужі (! серед них – його батько і брат лікарі
    психіатри).

    p.s. Одне, що дозволило порадіти, так це безкоштовний показ в Будинку
    кіно. Бо грошей, які б могли сплатити в кінотеатрі, було б відверто
    шкода.

    p.s. p.s. Підсумовуючи рецензію скажемо одне: «За державу обидно!».

    джерело:http://samumray.in.ua/zvichajna-sprava-valentina-vasyanovicha-cilkom-vidpovidaye-nazvi/

    • І вам дякую за коментар