Укрзалізниця я люблю тебе!

Сіли в дизель з Ходорова до Львова. Витягнув Майстра й Маргариту що б черговий енний раз її почитати. Так в нашому ряді світяться лише дві лампи, по одній з початку та кінця вагону. В паралельному ряді навпаки, якраз дві лампи не світять.
Провідник усміхнувся ніби так і мало бути і сказав що добре хоть так світить,  зібрав по чотири, чи скільки там зараз дають до Львова і пішов вперед.
На дворі вже стемніло так що читати очі вже не бачуть.
Збоку на шестірці і ще двоє з наших лавок почали святкувати Івана. Вагон наповнився ароматом домашньої ковбаси випрілої в целофановому пакетику, а також напівзрозумілими репліками учасників святкування з періодичною перервою на сміх.
Святкують два покоління бо чути Ваня, Рома, вуйку. Пластмасовий стаканчик йде на третє коло, ковбаса закінчилася, в хід йдуть варені пироги (з капустою чи бульбою то вже не знаю).
Крім вуйків були ще дві цьотки, котрі зі словам: “ми вас не будемо нести зі Сихова”, забрали рештки горівки, дівчинку років п’яти і відсіли. Чоловіки почали грати в карти, гра не йде. Іван встав і пішов до жінок вимагати назад те ще належить чоловікам, — пів пляшки горілки, адже вони купляли її за свої гроші. Поки не вдалося. Жінки непохитні. В вагоні нарешті вивітрився запах ковбаси. Іван пішов в наступний вагон. Козир черва. Минула половина дороги. Укрзалізниця я люблю тебе!

P.S. Київстар за твоє покриття люблю тебе теж.

  • Шось не зовсім зрозуміло до чого тут Укрзалізниця, звісно окрім того що ти їхав у поїзді :)

  • Угу, причому корінь проблеми саме в залізниці. :)

    Тут причину з наслідком переставити місцями, звичайно, треба.

    Але “національна” залізниця, як і автотранспорт завжди наганяє на мене депресію. ;)

    Одним словом “Це вам не Ріо-де-Жанейро”.