Карпати

Їду в 13д поїзді, за вікном проскакують гори, хатки, річки, скирти сіна. Де-не-де пасуться корови, а в далині на верхах гір ще видніється пласти чистого, незайманого снігу.

Отак їду і думаю — ось тут і певно є Едем. Чого ж ще більше треба. Але проблема в тому, що вони дивляться те саме дурацьке телебачення і ними керують ті самі дурнуваті люди. В них ті самі проблеми що і в нас.

Але зараз не хочеться про це думати, хочеться уявляти пастухів-гоцулів в картатих національних костюмах з топірцем, що ввечері повертаються з плаю. В зубах люлька, в очах мудрість минулого дня. Чарівну дружину, що чекає чоловіка на брамі, поки в печі випарюється банош зі шкварками. І вони по шевченківськи зберуться “вечерять біля хати”, розповідатимуть один одному історії дня що минає,
милуватимуться молодиком на небі у сусідстві з мільярдами зір. Обійнявшись мовчатимуть про своє. А діти, взявши патики-шаблі в руки, галасуватимуть, бігатимуть навколо, перемагаючи зло та мандруючи в просторі і часі.

Приїжджайте в Карпати, вони зачаровують!

P.S. Їхали назад з Ужгорода до Львова машиною разом з родиною Кубових, котрі зараз організували собі чудову експедицію — «Cхід-Захід», де на машині об’їжджають в поперех всю Україну. Заїхали подивилися на Лумшорські водоспади, дуже красиво. Також милувалися горами з вікна. І раптом мені здалося, що динозаври нікуди не вимерли, а просто запорпалися з головою в землю, залишивши на горі свої зелені спини і тихо сплять. А коли їм сняться жахіття, то гори-динозаври здригаються і подекуди чути жалісливий рев.  Так стаються землетруси. Бережіть сон гір!

Гори

Страх і ненависть в Дніпропетровську

Я поки не знаю причин і того що стояло за вибухами в Дніпропетровську, але можу спробувати описати декотрі з наслідків цих вибухів.

Перш за все це страх та паніка в суспільстві. Люди накручуватимуть себе без всяких причин, точніше причиною є вибухи. Адже окрім зневіри до влади ще раз приходить розуміння що вони не можуть тебе захистити. Звичайно простіше боротися з “ботанами”, що роблять бізнес в інтернеті (я не даю оцінку правильності дій міліції), пресувати людей за купівлю з Китаю брелка з відеокамерою та бити в’язеів, накривши їх покривалом. Чим запобігати таким випадкам як сьогодні в Дніпропетровську.

Другим наслідко буде збільшення ненависті та відрази до влади. Ненависть до інших культур, віросповідань чи політичних поглядів в залежності до того хто швидше почне використовувати цю ситуацію на свою користь.

Проте судячи зі слів Януковича “Ми подумаємо, як відповісти гідно”, влада свій хід зробила, треба чекати “закручування гайок.

І ще, я не буду здивованим, якщо для керівництва МВС та СБУ жодних наслідків не буде.

Будьте обережними.

God Bless America

В неділю подивився фільм, котрий чекав пару місяців God Bless America. Спочатку за трейлером я подумав що це новий трешняковий слешер, щось типу легша версія Мачете, де типовий американець Френк, від котрого пішла жінка, в котрого постійні мігрені і котрому набридло то все лайно що ллється з зомбоящика, що він вирішив вбивати всіх тих хто на його думку заслуговує смерті. Продовжити читання

Стимул та мотивація

Їду в трамваї та пишу цей пост. Поштовхом до написання стало те, що зустрів тут “давню знайому”. Я у Львові вже більше 10 років живу. В 2001 році поступив в Університет на фізичний факультет. Тоді, після маленького Ходорова, Львів здавався величезним мегаполісом в котрому легко загубитися чи заблудитися (в перші дні щось таке було). Але потрохи Львів зменшувався, все частіше на кожному кроці можна було зустріти друзів та знайомих. Та я не про те.

На пари добирався трамваями, переважно дев’яткою і якщо треба було на фізкультуру, то двійкою. Їздив ними, бо близько до зупинки жив та й плюс були просторіші і значно дешевші ніж маленькі маршрутки. А ще там можна було отримати щасливий квиток.

Так от за ці всі часи я вивчив переважно всіх постійних пасажирів, бомжів і продавців газет. Одна дівчина завжди з таким низьким голосов, ніби говорила через ніс продавала старі номера Порадниці, Бабушки та ще різних газет з порадами. Коштували вони чи то по 10-20 копійок, якось так. Всю свою промову по газетам вона виголошувала так монотонно без інтонації, щоб зрозуміти що вона хоча треба було її почути декілька раз. Сьогодні вона знов продавала якісь старі газети. Пройшло 11 років.

Мораль: вчіться, підходьте до роботи творчо і завжди ставти перед собою нову недосяжну мету. Йдучи до неї ви зможете досягти того що вам дійсно треба. А якщо захочете прохалявити, згадайте собі цю продавщицю старих газет в трамваї.

Все я вже приїхав.

Книжки

Проходив поруч Будинку Книги, котрий тепер правильніше назвати Будинком Техніки та Одягу, і народилися ось такі чотири рядки:

Книжки міняємо на джинси,
На куртки, шапки та пальто.
Читати?! Бірки від білизни,
Інструкції та й титри у кіно.

#4sqDay у Львові

Наступного понеділка 16 квітня спільнота користувачів Foursquare буде святкувати foursquare day (квітень четвертий місяць і 4²=16). У Львові ми також спробуємо посвяткувати (записатися можна ось тут http://www.meetup.com/foursquare/Lviv/).

Домовилися з нічним клубом «Метро», що всі хто на вході зачекіниться отримають 50% знижку пройдуть безкоштовно на дискотеку (Вечірка «Обливаний понеділок») та «персональний бейдж» і не віртуальний, а справжній. До речі в «Метро» також діє specials, тому за перший чекін можна буде також отримати безкоштовний коктель Vivi Killer.

Тому чекатиму на всіх форскверщиків в 21:00 біля входу в клуб. Приходьте, проведемо гарно час.

Пам’ять

Певно однією з найбільших цінностей що є в людини є пам’ять. Її не можна конфіскувати, чи загубити, вона завжди буде з вами. Одним з ворогів пам’яті є час, котрий повільно і методично намагається нищити дрібка за дрібкою всі сліди нашої пам’яті, день за днем, спогад за спогадом. І щоб якось вберегти скарб пам’яті її потрібно записувати, розказувати іншим, ділитися нею зі світом. Я дуже захоплююся тим що робить Оля — записує в інтернет щоденник спогади своєї бабусі Анни Бойко. На жаль, я вже не зможу ні зняти відео чи записати розповіді від своїх дідів та бабців, бо їх вже немає. Єдине що можу то витягувати їх спогади зі своєї голови та від батьків і записувати щоб передати в майбутнє. Проте якщо в вас є ще така можливість не втратьте її, поїдьте на свята до них, включіть на мобільнику диктофон чи камеру та розпитайте про минуле.

Я ж спробую зараз викласти декілька клаптиків зі спогадів що збереглись в моїй голові. Мій тато з Почаєва після навчання у Вінницькому політеху був направлений до Ходорова на Цукровий завод, де й познайомився з моєю мамою та й так туз залишився жити. Жили ми разом з маминими батьками в одному домі. Коли був малим то всі сусіди та мамині знайомі питалися чого я хочу і чули у відповідь «братчика, сестричку і кольоровий телевізор», за пару років я то все отримав, правда кольоровий телевізор з’явився швидше ніж сестричка.
До Почаєва ми приїжджали лише на літніх канікулах, і то переважно до школи та в молодших класах, бо потім з тими всім невиплатами зарплат по року, а потім приносу цілого кулька купонів, котрі наступного дня коштували ще менше якось не було сильно до поїздок. З Почаєва запам’яталася площа перед Лаврою з кафе та магазинами, покрита бруківкою (в Ходорові бруківки не бачив, тому це здавалося мені чарівним місцем). Про діда Бориса і бабцю Лізу не можу багато написати так як все позабувалося. Дідо був дуже строгий і любив покопатися на городі і в саду. В нас було багато малини (червона, жовта, чорна), аґрус, смородина, горох (котрий ми малими тихенько рвали щоб дід не бачив). Коли ми приїжджали то завжди давали багато їсти з дороги, а я малий ще не міг все з’їсти і весь час хотілося щось поговорити, та дідо завжди відповідав «Когда я ем, я глух и нем», ця фраза глибоко заїлася мені в голову і завжди асоціюватиметься з ним. Також дід Борис любив вести щоденник, в котрий записував свої спостереження за день, а також погоду котра була. Це й щоденник не раз мене виручав, так як я страшенно не любив заповнювати щоденник погоди що нам задавали вести на канікули, я завжди в останні дні перебування в Почаєві переписував всю погоду з дідового записника.
Так як я вже писав, жили ми в Ходорові разом з дідом Павлом та бабцьою Михайлиною. Шкільні роки були часами, коли в нас ще не було інтернету і довгими зимовими вечорами відключали світло по пару годин. І я тепер цьому радий, адже інтернет не робив шаленої конкуренції спілкуванню з рідними, а відкриті дверцята п’єцу, що були джерелом тепла і світла в безелектричні зимові вечори, ставали точкою збору родини та переказу історій.
Бабця в дівоцтві Лаб’як Аполонія-Михайлина Мартинівна народилася в селі Кнісело в багатодітній родині, була однією з семи дочок. Весь час розповідала про повоєнний голод і те як вони варили та їли натину(лободу) та бурячанку. В нас зажди на стриху були запаси цукру, круп, мила, сірників та всього що необхідно щоб чим довше протриматися у випадку ще одного голоду. Бабця навчила мене бережно ставитися до їжі та до хліба. Бабця добре вміла шити і цим також трохи заробляла. В нас вдома було дві швейних машинки, одна «Чайка», а друга «Подолка» з низом від Singer. Мені зажди подобалося тиснути на педаль і дивитися як крутиться величезне колесо.
Мій дідо народився в селі Воскресінці та народився він зовсім не Павлом, а Паньком (я про це писав, якщо цікаво можете прочитати), в п’ять років втратив тата, згоріла хата, а війна його розлучила зі старшим братом Климом, що опинився по той бік океану. Дідо дуже любив от цю пісню «Чуєш брате мій»

Зажди наспівував її як згадував про брата. Розказував про свого діда Курпіту Панька, котрий був війтом в Воскресінцях. Про то як малими крали яйця і міняли їх на папіроси, як черстві булочки на другий день в магазині дешевшали на пару ґрошей, про війну, німців і москалів, про партизанів. Про те як зі своїм псом Мухтаром «полювали» на сусідських качок на ставках. Про службу в Монголії, про заробітки на Уралі та ще про цілу купу всього. І хоча дідо не закінчував ніяких університетів, а лише навчальні класи школи, для мене він був найрозумнішою та найцікавішою людиною, котру хотілося наслідувати.
До речі дідо Павло з бабцею Михайлиною зустрічалися аже три дня перед тим як одружитися і прожили разом більш ніж сорок років. 
дідо Павло і бабця Михайлина
Більше старих фотографій моєї родини можна подивитися в мене на фейсбуці. Сімейне дерево веду через сервіс myheritage. А стимулом до написання цього допису став ось цей пост.

Живіть правильно, помріть легко і залиште за собою добре пам’ять.

Природнє поширення новин та штучне підігрівання

Сьогодні попалося відео з передачі «Профілактика», де Ашманов розказує про поширення новин. І малював дві криві про те як новини поширюються природнім способом, і як виглядає поширення новин з їх «підігрівом». З котрими можу погодитися, правда його розмови про госдеп і що всі теми генерується і підігріваються з одного джерела вважаю маячнею.

От так виглядає графік природного поширення новини: маємо велику кількість згадок, потім плавне затухання.

А тут приклад теми котру весь час підігрівають, формується так звана поличка, де штучним чином весь час підкидують інфоприводи, щоб тема залишалася на слуху, а потім  різке падіння може свідчити про те що природня зацікавленість вже давно спала, і на світ «витягуються» нова тема.

А тут я звів два графіки  в один щоб це все можна було побачити наочніше:

День народження Квітки Цісик

Сьогодні виповнюється 59 з дня народження чарівної українки — Квітки Цісик, котра все життя прожила в Нью-Йорку, та була голосом таких компаній як Ford Mottors, Cocca-Cola та American Airlines. Я познайомився з її музикою десь на третьому курсі, коли щоб отримати нову музику потрібно було принести свій вінчестер в гуртожиток, підключити його до широкого ATA шлейфу і переписувати все що було на тому компютері, а потім то все розбирати, розсортовувати. Я завжди з задоволенням слухаю її співи.

Хотілося б щоб про неї знало більше народу. Зокрема дуже приємно що сьогодні у Львові в кав’ярні «Штука» святкували день народження Квітки Цісик. Тут я вам хочу показати відео з її інтерв’ю 1992 року:




Та пісню «Ой верше мій верше»: